Дівчина поглянула на сухорлявого літнього чоловіка, і той помітив, як затремтіли на її віях молоді сльози хвилювання, вдячності і радості.
— Ходімо, Надійко, до нас, — ближче підійшов до неї Полікарп.
— Так Льоня мене шукатиме.
— Хай попошукає, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном… От коли я молодим був, від мене дівчина і в землі не заховалася б. Хіба тепер парубки? От як ми парубкували… Бувало з Арсеном як вип'ємо по кручку… — Полікарп, випростовуючи зігнутий стан, гордовито пішов по-із дівчиною, що вже ледве стримувала сміх.
Коли Дмитро, Василина та Югина увійшли в колбуд, до них підійшов заклопотаний Варивон.
— Як убрався женишок, — окинув оком нове пальто Дмитра. — Тепер, Югино, твоєму милому відбою від молодиць не буде.
— Патякай мені, — примирливо промовив Дмитро.
— Ні, ні, Югино, ти слідкуй за ним — він потайний у тебе. Він не тільки гречку вміє сіяти… Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити своїм — скоро вистава почнеться.
— Кого побачимо, тому й скажемо, — спокійно відповів Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги.
— Хай буде так. Був я в правлінні. Твоя радість приїхала з району.
— Крамовий? — насупився Дмитро.
— Він самий. Знову у нас уповноваженим по сівбі. Про тебе згадував.
— Він згадає, — злісно процідив. — Обіцяв і на тому світі згадати мені минуле До моєї бригади присікався?
— Ні. Кушнір, значить, почав йому скаржитись, що ніяк не може відділити овес від вівсюга — трієр не одвіває його. Поміркували, поговорили і ні до чого не дійшли. Тоді Крамовий і кинув, як він уміє: «Чого ж ваш агроном. Горицвіт, ні до чого не додумається?»
— Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорінилася жаба в нашому районі. Скільки років сидить і нікуди не щезне з очей… В тридцятому році були присадили його, так знову почав видряпуватися…
— Дмитре, — м'яко торкнулась його руки Югина. — Сідаймо, Дмитре. Зараз вистава почнеться…
Вибілене невелике сонце, як тільки воно зимою уміє, вибігло з-за хатів, коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима і косою в руках, поїхав до Бугу. Дорогою він обігнав кількох колгоспників своєї бригади, а з Варивонової не зустрів нікого. Викручуючи зигзаги поміж деревами, проворно спустився до ріки і здивовано зупинився на льоду. Проти нього біля фоси височіло три високі стіжки сіна, а в глибині лугу чорніло два ключі косарів.
— Добрий ранок, Дмитре Тимофійовичу, — радісно привітався з ним Леонід Сергієнко. — І ви косити? Непогано придумав наш бригадир.
— Він придумає, — невиразно промовив Дмитро, і Леонід не розібрав, чи насмішка, чи злість була в його голосі. — «Невдоволений видно, що випередили його», — усміхаючись в душі, вирішив Леонід і знову почав згортати у валок тонкі покоси.
Кушнір, довідавшися про хитрощі Варивона, довго вичитував йому в правлінні і пригрозив повідомити про недостойний вчинок загальні збори. Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районній газеті несподівано з'явилася невеличка замітка… про ініціативу бригади Варивона Очерета. Листоноша приніс газету прямо на луг, де працювали вже бригади трьох колгоспів, і Варивон, ледве втискаючи неслухняний сміх, здивовано і обурено говорив Дмитрові:
— І як тебе в газеті не згадали — голови, значить, не прикладу. Всі ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. І сам не знаю, за що така напасть і почесть?
— Досить, досить мені… І-ні-ці-атор, — насмішкувато протягнув Дмитро.
— Нічого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острівка — там, по-моєму, повинні зайці бути. Дмитре, а дуже в тебе на серці… того? Дуже шкрябає?
— Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща?
— От і виступай після цього на сцені. Свої проходу не дадуть. Я пішов у обхід. Гляди, не промаж. — Варивон, задоволено наспівуючи пісеньку, широкими і важкими кроками пішов до острова. Незабаром його міцний, басовитий голос обізвався у високих моложах і, посилений луною, загримів у кручі.
Не встиг Дмитро зірвати з плеча рушницю, як очманілий заєць вискочив із кущів і помчав через Буг.
Кров з гулом вдарила в голову, занило біля вух. Не цілячись, вистрілив Дмитро і промазав. Не присів, а впав на коліно і знову вистрілив. Заєць, чудернацько блиснувши білим підбоєм, перекотився через голову і незграбно ковзнувся по льоду.