Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рівновагу і ще скоріше побіг. Він не почув, як засичав і увігнувся під ним яснець, тільки раптом побачив перед собою живе сяйво кількох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лід.
«Бистра!» — обухом гупнула догадка. Хотів зупинитись і, зразу ж зрозумівши свою помилку, побіг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лід вислизнув з-під ніг.
Дмитрові раптом здалося, що високий берег Бугу підскочив і злетів угору. Пірнувши з головою в пекучі, як окріп, хвилі, Дмитро почув, що течія міцно вдарила йому в груди.
«Це ж зараз під лід затягне». — Надлюдським зусиллям, усім тілом рвонувся з холодної купелі, високо піднявши руки. Головою і щиколодками лівої руки вдарився в податливий лід, а кулак правої, різнувши шершаву лінію ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це відчуває усім тілом, напружено борючись проти течії, що люто тягне, рве його під лід. Покаліченими пальцями правиці, обережно і легко, щоб не обломитися, впивається в кригу і вже, задихаючись, підводить голову над водою. Тепер і сонце, і дерева, і берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лід, він намагається вибратись на поверхню. Але тонка крига обривається під руками, і Дмитро ледве не з головою опускається в ріку. Знову схоплюється за шершавий виступ і знову обломлюється. Він уже ледве чує пальці. Противний важкий і сирий холод стискає, крутить кості. Вода підбиває обважніле тіло, туго повертає його, трохи опускає донизу і знову рве в густу бистрінь.
— Дмитре! Держись, Дмитре! — розпластавшись на льоду, до нього повзе Варивон. — Завісся руками.
Поволі витягає червоні, як перепечені раки, неслухняні руки на лід. Сп'яніла голова хилиться донизу.
— Держись, дружок! — і Дмитро із здивованням бачить незвично сіре обличчя і вогкий блиск в очах Варивона. — Лови! — кидає кінець ремінця.
Але вже руки так заклякли, що не можуть зігнутись. Витягаючи шию, міцно впивається зубами в солонувату шкуру, неймовірним зусиллям подається вперед, і Варивон витягує його на кригу.
— Дмитре, дружок, — тремтять побілілі товсті губи, і ясні сльози радості течуть по доброму некрасивому обличчю. Грубими потрісканими пальцями він зриває з Дмитра піджак, сорочку і ніяк не може вдягнути в свій полушубок напівпритомного товариша.
Швидко проходить хвилина якогось оціпеніння чи напівзабуття. Дмитро, стікаючи струмками, вперто підводиться з криги і, похитуючись, біжить до своїх лиж. В чоботях противно чмакає вода.
— Ти куди? Почекай! Ми тебе зараз на сани, значить, — поспішає слідом в одній сорочці Варивон.
— Поки ти запряжеш коні… — застуджено хрипить Дмитро, вскакує в лижі і, пригнувшись, уперто піднімається на крутий берег. За ним вода вишиває на рожевому снігу дві химерних манишки. З кожним разом узор стає рідшим і рідшим. І незабаром Дмитро у зосередженій і лютій напрузі чує дзвін перемерзлого одягу і холодний перестук волосу, що крижаними пасмами нависає на брови.
«Коли це так було зі мною? — прикусив нижню губу, і пріснувата тонка накип льоду ледве чутно озвалась під зубами. — Увесь берусь кригою».
І він, обмерзаючи, напружений, як молодий роботящий мороз, з усієї сили мчить до села, що піднімає в золотисте повітря голубі вежі диму.
ІІ
Іще в напівсні Дмитро чує, як за вікнами лікарні важко зітхає машина і на її зітхання обзиваються тремтінням співучі шибки; чує сердечний біль і млость. Потім щось темне нависає над ним, і він прокидається, зразу ж мружачи очі від веселої зливи сонячного проміння.
— О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тільки обличчя, значить, і посиніло, і пожовтіло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синиці в ліси приїжджав: усякими кольорами розрисовуєшся. Ну, та тобі ж не на весілля іти. Як воно чуєш себе? — Варивон у широкому халаті тепер схожий на присадкуватий рухливий дзвін.
— Нічого. Серце тільки часто болить, товаришу ініціаторе.
— Це мені слово більше подобається, ніж Бульба чи Фальстаф. А ти, значить, не звертай уваги на серце і бережи здоров'я. Да, — раптом поважніє Варивон. — Крупозне запалення — це не жарти. Недаром кажуть: риба і зайці заведуть у старці. Вони і до смерті можуть завести… Ех, Дмитре, яких я вчора меньків наловив. Розумієш, найшли собі схованку внизу біля гатки, де млин стоїть. Там я їх і накрив. Наловив, іду додому і дивуюсь: чого радості на душі нема? То, бувало, як спіймаю щось путяще, аж затанцюю. А це — і меньків повно, а веселості ніякої. Сів собі, задумався: що воно за знак питання? І зрозумів: тебе нема.