— Це ти правду кажеш, — хитнув головою.
— Ще б неправду, — зручніш умостився на кріслі Варивон. — Отак, коли працюєш, по шию своїми ділами, значить, зайнятий, то все, здається, іде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дівчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є гріх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад — ого-го яку дорогу ми пройшли, через які гори перевалили. То раніше у мене одна була сорочка і в будень і в свято. Так і згнивала вона, по ниточці розлазилася на плечах од поту і солі. За версту від тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у Варчуків та Денисенків, як ота наймитська сорочка! І ніхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку приніс — складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Поміж людьми живу… Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, — все міркую, як би такий урожай проса зібрати, щоб усі сусіди роти пороззявляли. Навіть у сні бачу такі зерна проса, немов коралі. А всі коло нього тільки ахкають. І ти також.
— Воно ж і видно, що всі заахкають, як один мишій вродить. Снігозатримування провів…
— А ти помовч… Ет, і настрій зіпсував — уже і говорити, значить, не хочеться, — аж зітхнув Варивон. І зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цідилося крізь позіхання.
Дмитро дорікнув себе за зайве слово: чоловік про життя почав говорити, вірно говорити, і так по-дурному обірвати його думки.
— В завідувача контрольно-насінневої лабораторії був? — запитав після мовчання.
— Був. Зразу ж після районної наради агітаторів заскочив. Кондиційність твоєї гречки найвища. Першої групи! Непогане ти діло, Дмитре, зробив. В колгоспників з Івчанки, як побачили твоє насіння, аж очі загорілись. А вони толк розуміють. Господаровиті. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду хвалити тебе, а такої гречки ні в кого нема.
— Ну, так уже й ні в кого, — аж захвилювався, і рум'янець нерівними смугами прорізав жовтизну на щоках. — Чував, Дмитре, що в Жданівці один колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивів — таке велике, хоч на оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки!
— Оце б собі кілька таких насінин дістати. Для дослідів! — загорілись очі в Дмитра.
— Не дістанеш! — рішуче запевнив Варивон. — У нього зерна було трошки. Частину висіяв, а частину роздав агрономам і рільникам-агротехнікам.
— А може щось таки залишилося? — з надією поглянув на товариша.
— Не віддасть же він тобі останнє.
— Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку зміняє?
— Про гроші — і не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча навряд: не схоче розлучитися з найбільшим скарбом. Та й зажимистий трохи цей Навроцький.
— Уже всі справки навів?
— Та ще не всі.
— Ех, Варивоне, задав ти мені задачу. Вредний, кажеш, дядько?
— Трохи на тебе схожий! Ну, пора мені в дорогу. Що тобі привезти?
— Заскоч в книгарню — може щось нове є. Лисенка, Лисенка попошукай! В журнали не полінуйся заглянути — чи нема де його статті. Інтересно пише… широко думає чоловік.
— Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаскає. Широке поле, нас бачить… Ще тобі чого?
— Привезеш з села трохи вівса, того, що з вівсюгом.
— Вівсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, — зразу брикати почнеш, — ожив Варивон. — Чи трієрувати думаєш?
— Думаю.
— У лікарні? — засміявся.
— У лікарні.
Варивон вийшов надвір, в задумі насвистуючи якусь мелодію. «Чортів Горицвіт! дуже просто — візьме і найде спосіб, як очистити овес од вівсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?» — зручно приліг на сани, і добрі коні понесли його в широкі іскристі далі зимового надвечір'я.
Село здалеку зустріло Варивона веселим гомоном і сміхом: на широку, перерізану місячним стовпом ковзалку висипала молодь. Під ковзанами шипів і попискував лід, з пагорбка одні за одними летіли гомінкі санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, і увесь прозорий вечір зачаровано кружляв навколо рум'яної юності. Утікаючи від хлопців, на берег зі сміхом вибігло кілька дівчат.
— Варивон Іванович! — раптом пізнала одна свого бригадира.
— Варивон Іванович! Варивон Іванович! — загомоніло навколо, басовито обізвалась луна, і молодь кинулась на греблю. Не добігаючи до Варивона, три ланкових, мов по команді, вирівнялись в одну лінію і гордовито, задьористо попливли легкому білоруському танці «Бульба». Ось вони зігнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись і почали обмотувати живою вервечкою хлопців та дівчат, збиваючи їх у тісний клубок. Величезний кущ живої «бульби» докружляв до свого бригадира і весело розсипався на греблі.