— Спасибі нашій бульбі, що так рясно зародила, бо воно, конєшно, тому що, що ж на сьогоднішній день, — підвівся на санях Варивон і став у позу розгубленого оратора.
Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив нетерплячого.
Варивон діловито прокашлявся, оглянув усіх і серйозно продовжував:
— Воно річ, з одного боку, все-таки така, постільки по-скільки, позаяк взагалі зокрема і частково, бо часто-густо трапляється, зустрічається сеє, теє, другеє і сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нічого, та, власне кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кінчати…
Гребля заколивалась од сміху.
— Варивоне Івановичу, післязавтра репетиція буде?
— Аякже! Тільки в лісі проведемо.
— Оце добре! — усміхнулась Степанида Сергієнко, сподіваючись, що за словами Варивона Івановича криється якийсь жарт.
— Репетиція в лісі! — загомоніло навкруг.
— Точно. Таку репетицію влаштуємо, що урожаєм запахне: будемо возити хворост для снігозатримування.
— Варивоне Івановичу, попередити всіх їздових? — виступив наперед Леонід Сергієнко.
— Усіх, Льоню, особливо горицвітівських: сам знаєш — хворий бригадир. А дівчатам треба буде мати плести. Да такі красиві, як придане. Чи ви тільки танцювати та ковзатись умієте? — жартівливо нагримав на своїх ланкових.
— Ми і їсти вміємо, — прибіднюючись, лукаво відповіли ті. — В свого бригадира науку проходили.
— А-а-а! Тоді я за наші діла не боюсь. Ну, летіть, зозулі, на коток.
Приїхавши додому, Варивон розшукав комірника, і пізнього вечора обсіє пішли до зерносховища.
— Чого ти таку нетерплячку пореш? — обурювався дорогою комірник, якому Варивон навіть повечеряти не дав.
— Важливе завдання є. Поки що це секрет. Але завдання державного характеру.
— Державного характеру? — зразу подобрішало перепечене морозом зморшкувате обличчя.
Дома Варивон висипав на стіл насіння і довго розглядав зерна вівса і вівсюга.
— Нічим тобі не відрізняються, значить, ні формою, ні розміром.
— Нічим, — піддакнула Василина, схилившись над столом. — Вівсюг тільки шершавий, а овес гладенький-гладенький.
— Що гладенький, то гладенький. А чого ж трієр не розбирає цього? Непутяща машина. Треба собі кращу збудувати.
— Конструкції Варивона Очерета, — розміялася Василина.
— Іменно так, стара. Що ж його вигадати? Сідай, стара, і разом подумаємо: одна голова добре, а дві — ще гірше.
— А ну тебе!
— Що, не подобається тобі твій чоловік?
— Варивоне, ну, не мели.
— А ти мені й досі подобаєшся. Іноді зиркнеш оком на якусь молодичку, а згадаєш про тебе. Спитати б чого? Начеб ти щодня не вичитуєш мені за мою любов поораторствувати на загальних зборах своєї сім'ї.
— Ти ще більше поораторствуй, то й дітей розбудиш.
— Еге, лякай, начеб я своїх очеретенят не знаю. Вони як робити, то робити, як вчитись, то вчитись, як їсти, то, значить, на свого батька рівняються, як спати, то теж так, що й гарматою не добудишся. Василино, давай заспіваємо. Коли співаю — думки в мене так легко пливуть, наче по якійсь канві невидимій. От воно може зразу ж і про вівсюг надумаємося.
— Охрипла я, Варивоне.
— Усе в тебе сьогодні, як в турецькому меджлісі… Ну, що ж його придумати? Ти, Василино, теж мізкуй, бо не буде тобі спокою, аж поки винахід не виллється, як говорять учені голови, в гармонійну форму. Жаль, що ти пищика схопила. Щоб мені більше не ходити на річку шмаття прати, а то зовсім голосу позбудешся. Пам'ятаєш, як ми після жнив поверталися з поля? Як заспівали: «Ой, зима, зима ще й мороз буде…»
— І не спам'ятались, коли й в село в'їхали. Кінчили пісню, оглянулись, а навколо вже люди стиснулись, — просвітилося радістю вибілене першими снігами спокійне обличчя Василини.
— Артисти, що й казати. — Варивон підійшов до радіо. — Знову діти поралися. Доведеться їх ще ремінцем повчити. Напевне трансформатора перепалили. — Поліз під стіл, де стояли сухі батареї, навпомацки перевірив контакти, повеселішав.
Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, і вже, стогнучи, просилась на привілля, наповнене симфонією вечірніх зір, іскристого снігу і пругкого синього вітру.
— Чайковський, — тихо підійшла Василина до столу. — Мій любимий композитор.