Варивон сів поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осінній день, відпливла музика і молодо бризнула дівоча пісня, а Варивон не відривав широкої руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише краєчком черкались пісень, піднімались над ними, як зелене руно над землею…
— Василино! Ідея! Подай-но сукняну ковдру, — раптом вигукнув і нетерпляче підбіг до ліжка. Ковдру він так приладнав до скрині, що вона похило опустилась на землю. Аж бліднучи од хвилювання, сійнув жменю зерна по ковдрі і напружено застиг, поки овес не осипався на підлогу. На ворсистому сукні забіліло кілька зернин, їх і почав Варивон похапливо вибирати твердими пальцями. Потім підніс до світла і захоплено вигукнув: — Василино! Ні одної зернини вівса не залишилось на моєму трієрі — самий вівсюг. Ну, як тобі трієр конструкції Варивона Очерета? Подобається?
— Подобається, — почала Василина розглядати зерна вівсюга.
— А сам винахідник подобається? — запишався Варивон. — І після цього не догадаєшся щось на стіл поставити? Не буде з тебе справжньої господині. Ніколи не буде… Як це мені патент на винахід придбати? — І на обличчі Варивона відобразилась така нарочито перебільшена задума, що Василина розсміялась на всю хату.
— Смійся, смійся, а винахід хоч і кустарний, одначе толк принесе. Це, дивись, знов у газеті твого чоловіка пропечатають. Дмитро тоді лусне із завидків. Ну, мені пора ще до своїх хлопців, — швидко почав збиратися Варивон. — Треба сказати, щоб завтра всі по хворост їхали.
Але Василині і догадуватись не треба було, що Варивон аж горить від нетерплячки розповісти усім про свій дослід. Та навіть словом не обмовилась: знала — не любить чоловік, коли хтось наперед угадує його думки.
В правлінні Варивон зразу ж похвалився своєю спробою Кушніреві й для більшого доказу урочисто вийняв з однієї кишені жменю вівса, а з другої — пучку вівсюга. Кушнір зрадів, але діловито перемішав обидві купки зерна і перевірив дослід на своєму піджакові; коли ж на темних ворсинках заколихалися розбризкані вівсюжинки, він, навіть не обтрушуючи їх, підбіг до телефону й подзвонив у райземвідділ.
— Це діло усім, усім колгоспам згодиться! Удосконалимо твій почин. Як не ми — народ удосконалить. Бо цей вівсюг у печінках нам сидить. Правду кажу?
— Хіба ж ви можете коли щось не так сказати, — перебільшив заслуги свого голови і, чекаючи на розмову з районом, заскромничав, неначе молоденька ланкова.
ІІІ
Вночі палата густіше пахнула міцним розпареним настоєм ліків. Іноді в тиші на низьких нотах сплескував окрик хворого і стихав, як дальній занепокоєний гомін осінньої хвилі.
Не спалось Дмитрові. Пожадливо вдихав різке повітря, прислухався до туго нап'ятих поривів вітру, а перед очима коливалась і коливалась роботяща весна.
Він ждав її, як сама земля; радів, угадуючи її легку, розгонисту ходу, і тривожився, хмурився, відчуваючи, що десь біля самого обрію причаїлися мертвотні приморозки і круговерть суховіїв. Вони врізалися не тільки в колгоспні масиви, а й в його тіло. І полегшено зітхав, коли чорні видіння змінювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами льону, рожевими хустинами гречки.
Серед усіх думок найбільше виплескувалась, струмувала одна: яке ж виростив жито Навроцький?
«Зерна такі, хоч на оберемок клади», — сміялися очі Варивона, і перед Дмитром знову піднімалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим колосом, пересіваючи до самого кореня сонячний дощ.
«А який же він, цей Навроцький? Чи зуміє по-справжньому ділом повернути? Не огородиться од широкого світу крихітними вікнами-діляночками, як деякі завідувачі хат-лабораторій? Ні, не може такого бути. Ніяк не може».
Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невідомої людини. Чужа судьба уже ставала частиною судьби Дмитра, зріднялась із ним, як рідняться солдати в бою. І радісно було, що десь, зовсім недалеко, за засніженими шляхами, відкрився його однодумець зі своїм неповторним сяйвом, напруженим творчим розмахом, з живою мислю; відкрився, мов нова зоря, тільки світ її не сотні років ішов до землі, а зразу ж проснувся радісними і хвилюючими промінцями.
І, вже засинаючи, твердо вирішив: «Завтра ж поїду до Навроцького. Побачу, як він господарює. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч і скупий він, а щось таки вділить. Мусить вділити».
Ця думка і в сні м'якою усмішкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчі Дмитра.
Вранці після сніданку він підійшов до дебелої сестри-хазяйки з добрими лінивими очима, характерними для спокійних розповнілих людей.