— Кілометрів п'ятнадцять.
— Дорога справна?
— Нове шосе. До Жданівки.
— До Жданівки. Це територія другого району. Ні, Дмитре Тимофійовичу, сьогодні ніяк не можу — у мене побачення.
— Та плюнь ти на побачення.
— Ну, Дмитре Тимофійовичу, від вас я цього ніколи не чекав. Спасибі. Услужили. Ці слова я передам по прямій адресі.
— Сергію, — мало не застогнав Дмитро. — Тут таке діло у мене. Сам товариш Марков похвалить нас обох.
— Похвалить?
— Неодмінно. В одного колгоспника є новий сорт жита. Зерно таке велике, мов жолуді.
— Та ну? Через двадцять хвилин прибуду, як часи. Вискочивши з канцелярії, Дмитро сторожко пішов до головного виходу. Коли ж біля лікарні загула машина, він нетерпляче вискочив на ганок і тривожно-радісним поглядом зустрів рослу постать Олексієнка, який, сяючи змовницькою широкою усмішкою, ніс перед собою оберемок одягу.
— Де та сестра-хазяйка? Я їй зараз викладу основи шоферської науки! — забасив розчервонілий Сергій, ледве втискаючись у двері.
— Потім, Сергію. Скидай тут одежу і притримуй ручку, щоб ніякий дідько з лікарні не нарвався, — про жінок я думаю.
— Ви що, туг, на ганку, переодягатись будете? — здивувався Олексієнко.
— Чим тобі погане місце? — затанцював Дмитро, вбираючись у штани.
Шофер з подивом покосився на нього, а потім засміявся.
— Тихше, Сергію: бухкаєш, наче грім, — уся лікарня збіжиться.
— Я б хотів, щоб тільки сестра-хазяйка прибігла. Це вона усе із коренем тут ломить?
— Із коренем. Вона така, — майже механічно відповів, натягаючи чоботи.
Але Олексієнко ще сильніше розреготався:
— Ох, і ловко ж ви мене підманули…
— Так уже й підманув… — не знає, що відповісти Дмитро.
Незабаром виїхали з міста, і зимовий сонячний день привільно розкинувся у всій своїй красі. Вдалину бігли поля, кружляючи, вони випромінювали трепетні струни прозоро-синього повітря. Здавалося, наче віяла легкого зернистого дощу піднімалися вгору, з снігової рівнини, щоб згодом, весною, опуститися родючими зливами на землю. Придорожні дерева накрапали золотисто-голубим воском, і посічений сніг під ними лежав, як щільники.
З долини, неначе з дна, почало підніматися, напливати село, навпіл поділене рікою.
Після недовгих розпитів зупинились перед новим будинком. Не встигла машина в'їхати в двір, як із східців ганку проворно збіг низькорослий літній чоловік з загостреним внизу землистим обличчям і карими упертими очима.
— Просимо до хати, — з гідністю вклонився Дмитрові і Сергієві.
У великій світлиці Данила Петровича Навроцького тісно від книжок, вазонів, ящиків і полумисків. Зелені вогники сходів м'яко піднімалися над вогким чорноземом. мідними злитками суглинку і попелястим супіском, від якого так свіжо віє лісовим корінням.
— Не вміщається все моє господарство в хаті-лабораторії. Прийшлося викурити свою бабу із світлиці, — викресали смугу мерехтливих іскор розумні примружені очі Навроцького. — Стара! Ти там щось приготуй для гостей! — гукнув, не розчиняючи дверей до другої кімнати. Сівши за стіл, він, наче птах із клітки, виглядав з-за двох високих стосів книжок.
«Бібліотека більша, ніж у мене», — з пошаною окинув поглядом Дмитро саморобні книжкові шафи.
Розмова потекла невимушене. Рухливий, невеличкий Данило Павлович, немов щиголь, завзято перескакував від одного ящика до другого, пояснював, що і як у нього посіяно, які досліди йому вдалися, а на яких спіткала невдача. І мова в господаря, легка, мов птах, була пересипана науковими термінами, цитатами. Дмитро цупко вбирав найпотрібніші слова, міркуючи, що можна розповісти Варивонові, аби той передав яку новину Григорієві Шевчику.
Одначе, коли розмова зайшла про жито, Данило Петрович одразу ж насторожився, найоршився, і слово почало падати мляво, обережно.
— Вивів пару кущиків. Але ще треба перевірити, бо може розщепитися. Мої досліди з житом тільки в ембріональному стані.
— Даниле Петровичу, хоч покажіть своє зерно.
— Та… — зам'явся Навроцький і раптом веселіше додав: — Восени я висіяв його в грунт…
— Усе висіяли? — недовірливо і з острахом подивився згори вниз Дмитро, стежачи за кожною зміною рухливого обличчя.
— Та кілька зернин залишилося, — промовив нерішуче, і тінь невдоволення зморшкувате лягла на чоло. — Всього-на-всього кілька зернин. Бережу їх, як зіницю ока.
— Дайте хоч одним оком поглянути на них, — стрепенувся Дмитро, чуючи, як починає ворушитися в ньому гнів.
— Вони десь у Юрія, синка мого, а він саме поїхав на курси.