«Важний молодняк», — посторонившись на обочину, пильно слідкував за живим коловоротом.
— Любуєшся, Степане? — підійшла до нього Ольга Вікторівна, струнка чорноока молодиця. Важкі вороні коси відхиляли її голову трохи назад, і тому похідка Ольги Вікторівни здавалась гордовитою, міцною.
— Любуюсь, жінко… Гляди, років через два у нас молочні ріки попливуть. Молочні.
— Тільки які то будуть береги? — так сказала, що чоловік зразу ж посторонивсь і заспішив на ферму.
— Ти, Ольго, йди додому, а я ще перевірю одне діло. Скоро повернуся.
— Може, разом підемо?
— Чого там разом? Якось і без головихи сьогодні обійдеться. Ти за цілий день натомилася на буряках. Відпочинь, — великодушно пожалував.
— Спасибі, чоловіче. Як ти мені даси кращу землю якоїсь ланки — більшого відпочинку й не попрошу, — промовила з насмішкою і строго поглянула на Степана виразними заволоженими очима.
— Та коли ви вже мені спокій дасте? І дома нема тобі ніякої підтримки, — загорячився Степан. — От нехай тебе оберуть головою, побачимо, як ти працюватимеш, якої заспіваєш!
— Та вже якоїсь заспіваю. Ні голосу, ні розуму, мабуть, не втеряю. А тебе тоді поставлю на ланку, на саму пиріїсту землю поставлю.
— Зроби милість. Як будуть перевибори, сам твою кандидатуру виставлю. Сам виставлю.
— Що ж, рекомендація не з кращих, але спасибі й за це — все-таки рідня заступиться за рідню, — усміхнулась і притулилась до руки чоловіка. — Степане, прослідкуй за одним трактористом, що біля Бугу працює. Дуже хитро оре чоловік: уміє мілку оранку заличкувати для людського ока кількома глибокими скибами.
— Це я зараз зроблю! — повеселішало слово Степана: не сподівався, що владна дружина так швидко закінчить неприємну розмову.
— А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе діло було?
— Та… — зам'явся Степан.
— Тепер розумію: ти просто тікав од мене. Правда, Степане?
— Правда, Ольго! — весело погодився, і обоє засміялися.
V
Дмитро, дарма що став ширшим у плечах і наче побільшав на зріст, легко зіскочив на ще пругку землю і поклав руку на коротко обстрижену гриву. Кінь, махнувши головою, вткнувся губами в плече бригадира і застиг на місці, трохи піднявши передню, в білій панчосі, ногу. На розумне синє око золотою сіткою впала тінь довгої вії.
Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, і той легко вдарив його м'якими, темного оксамиту губами в ямку між плечем і грудьми.
— Як грається з тобою, Дмитре Тимофійовичу, а іншого й не підпустить до себе, — підійшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.
— Бо Дмитро Тимофійович любить і шанує худобину.
Його по голосу коні за кілометр пізнають, — вийшов зі стайні Варивон Очерет. — Вони музикальний слух мають.
— Знаю, знаю, — замахав руками Василь Денисович. — Ти б що-небудь новіше сказав.
— Новіше? — з удаваною образою промовив Варивон. — Воно б і можна, та, значить, часу нема — на рибалку їдемо.
— Так ти коротко обрисуй картину… Може, мого закупиш? У мене тютюнець як саме здоров'я, — піддобрюючись, вийняв з кишені новий портсигар. В очах зник хитруватий блиск, і все обличчя стало однією настороженою увагою.
Василь Денисович був поганим грамотієм: ледве сяк-так читав газету, але всіма новинами кріпко цікавився. Чіпкий практичний розум швидко схоплював усе, як він казав, із розумної науки про найрозумніших тварин. В тяжкі часи, коли ворожа рука потруїла більшу половину колгоспних коней, Василь Денисович вперше виступив на колгоспних зборах. Скинув свою кудлату та велику, як стіжок, шапку і, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав:
— В житті не доводилося ту копійчину в людей просити, а тепер не постидаюсь. Не постидаюсь, — повторив, начеб хто йому вже дорікав. — Хто скільки зможе — кидайте сюди…. Купцем стану. Коні куплятиму.
Мовчки переглянулись колгоспники. Хто мав при собі гроші — кинув у пропахлу потом шапку, а більшість сказала, щоб прийшов завтра. І пішов другого дня Василь Денисович з хати у хату, збираючи ту копійчину, яка справжнього господаря тільки могла навести на невеселі роздуми. Тоді ж куркульня і пустила їдку насмішку: «Карпець останні копійки: з злиднів видряпує. Якраз на батіжок хватить».