— Це ти вірно кажеш. Там понаписують… А що-небудь у тебе з наших журналів є?
— Завтра вам принесу нову книгу. Ще й сам прочитати не встиг.
— Гляди ж. А то до стайні на гарматний постріл не допущу. Драпаком нажену з двору. Про що ж там пишеться?
— Про досвід кращих конюхів України.
— О, це дуже підходяща книга для мене.
З остям, веслом і ліхтарем до них підходить Дмитро, і Варивон швидко прощається із старшим конюхом.
— Ні пуху вам, ні пера. Рибки ж принеси, інкубаторнику.
Обидва бригадири виходять в синє поле, а Василь Денисович прямує до стайні, що наскрізь пропахла міцним амонієм і потом.
Полікарп Сергієнко засвічує ліхтарі, і тіні тихо перегойдуються в довгій і широкій стайні.
— Оце книжку сьогодні прочитав, — зупиняється Карпець біля Сергієнка. — Про досвід кращих конюхів пишеться. Інтересна.
— Розкажи, Василю.
— Нема часу сьогодні розказувати. Треба додому йти, — заклопотано прямує до брами, але на дворі біля воріт сердито зупиняється: під ногами лежить недбало кимсь кинута оброть. Розгніваний, швидко повертається до стайні і вражено зупиняється, почувши, як Полікарп повчає молодшого конюха, який нещодавно прийшов на нічну зміну:
— Від літератури тобі, хлопче, не треба відставати. Що б то за якоюсь книгою просидіти. А то тільки біля дівчат штанці протираєш та всякі віршики їм нашіптуєш. Ось сьогодні я і Василь Денисович прочитали, як кращі конюхи доглядають худобу. Повчальна книга.
«Як неправду чоловік чеше. І стиду нема ніякого.», — дивується Карпець, зовсім забувши свої слова.
— Так я цю книжку теж сьогодні прочитав, її аж три примірники привезли в нашу бібліотеку.
— Ага. Молодчина. Люблю за це. Виходить, будуть із тебе люди, — похвалив Полікарп.
— Там і про нашого Василя Денисовича згадується.
— Та ну!? — майже водночас скрикують Сергієнко і Карпець. І хлопець здивовано дивиться на обох конюхів.
— Як же це ви так читали? — незрозуміле стискує плечима.
— Я тільки кілька сторінок розібрав. Що ж там про мене пишуть?
— Якраз на перших сторінках і згадують про вас, — уже догадується про все хлопець і в очі сміється конюхам.
— Так що там пишуть? — знову перепитує Карпець.
— Давню історію. Як ви поставили на ноги напівживе тягло…
VІ
Дмитро і Варивон вогкими лугами підійшли до напівсонної ріки. Хвиля тихо лащилась до молодих пагінців, гребені її були червоні, а западини — темносині, тільки бистрінь іще й досі притишено переливалась кількома барвами. Берег тонко пахнув прісним, нагрітим за день піском і солодкувато-гірким плавом. З легким свистом над головою пролетіло кілька чирят, в плавнях обізвалося господаровите простуджене кахикання крижня. Посеред річки плеснула риба, і кола, розкручуючись, уткнулись у самий берег.
Від невеликого острова відділилась плоскодонка. Дмитро пізнав на ній Григорія Шевчика.
Варивон відімкнув прип'ятий до старого вузлатого пня човен. Над водою тихо заколивалося світло ліхтаря, і весло лунко бухикнуло за кормою.
Вечір з кожною хвилиною густішав, налягав на ріку, і човен уже розбивав хмари і зорі, а за веслом довго перегойдувалися червоні нитки пряжі. Виїхали в старе русло і довго вибиралися з гомінкої зарості напівзатоплених верб. Тут, над самою шелюгою, стіною перехилився ліс і вода біля берега зачорніла, як смола.
— Дмитре, ти думаєш тепер в лісах для себе яку латку посіяти? — слова Варивона, підсилені рікою, здалися несподівано голосними і аж луною віддалися в лісі.
— Ні, не думаю, — після мовчанки поволі відповів Дмитро, глянув у обличчя Варивона, тьмяно освітлене сяйвом зорі і блищиком цигарки.
— Заради обережності не завадило б, — сказав з перебільшеною серйозністю. Але Дмитро зрозумів уїдливий натяк і так подивився на Варивона, що той зразу ж примирливо заговорив: — Може ж бути, що в цьому році менше перепаде на трудодень.
— Ат, покинь свої витребеньки. Бачу тебе наскрізь… Знаєш добре: заробимо і на хліб, і до хліба, тому і не треба кланятись лісовикам, ходити по їхніх п'ятах, підмогоричувати… Мало радості в такому занятті: і перед собою, і перед всіма якусь провину чуєш. Везеш той сніп і очі перед зустрічними опускаєш, неначе з краденим їдеш… А тепер, подивись, як виросли ми! Сила колгоспна вивела нашу долю на берег щастя.
— Вірно, Дмитре! — аж зупинився Варивон. — Без колгоспу розтеклося б наше життя по чужих руках. Це на власній шкурі відчув, коли наймитував… Вибились тепер в люди… Ти знову, кажуть, із Крамовим зчепився?