Дмитрові навіть завидно стало, що так усе ясно і легко йдеться в товариша.
— Куди вже мені агітувати. Я більше слухати вмію. А тебе, кажуть, навіть самі найвредніші тітки поважають.
— Всього буває, Дмитре. Іноді й рогачами зустрічають, а випроваджують, значить, чаркою Ти ж знаєш: говорити я полюбляю, — янтарні очі Варивона бризнули сміхом. — І тітки і люблять поговорити. От, бува, як почнемо розмову, так півдня. й проговоримо. Про всяку-всячину. Підучився в Свирида Яковлевича, як тримати себе, що розповідати. Тепер сам бригадою керую. Коли чогось не можу пояснити — знову таки до Свирида Яковлевича шпарю. Захворів він, бідолаха. Третій день у лікарні лежить. От і приходиться мені самому викручуватися, бо товариш Говоров, двадцятип'ятитисячник, виїхав у друге село. Переходь, Дмитре, до мене. Югина тебе ще; міцніше полюбить. Моя Василина взнала, що баби в мені душі: не чують, то тепер, значить, і ревнує, і очей з мене не спускає, і ледве не за кожним словом про своє кохання до мене говорить.
— Ой, хвалько!
— Думаєш — хвалюсь? Я тепер серед бабів свого села найвищий авторитет.
— Мели, мели.
— Ні, ти послухай або краще сам поспитайся в жінок, кого вони найбільше люблять. І всі в один голос скажуть — Варивона Очерета. Не думай, що за красу закохалися в мене. Діло, значить, так було. Приїжджає з області якийсь підпарщик Крамового і об'являє, що треба негайно усуспільнювати корови. Ну, ти сам знаєш, яка тоді завірюха піднялась на селі. Баби нас, активістів, ледве по шматочках не розтаскали. Степан Кушнір аж за Буг мусив утікати. А куркулям ця агітація солодша меду, підтримка їм повна. Розсердився тоді я — праця ж наша уся к бісу нанівець піде. От і мотнувся в район до секретаря райпарткому за поясненнями. Прийняв мене перший секретар, товариш Марков, — він недавно приїхав до нас. Пояснив усе про лівацькі закрути, розпитався про мою роботу, про настрої на селі. Довго гомоніли. Ну, наче крила дав мені. Не прийшов, а прибіг я ввечері в село. А тут — збори такі бурхливі, що мало сельбуд на тріски не рознесуть. Як передав тіткам слова партії, то вони мене ледве на руках не понесли. От з цього часу і любов до мене почалася. З якою тіткою не поговорю — в колгосп вступає… Прощавай, Дмитре, бо далеко мої поїхали. Щоб без бригадира чого-небудь не зробили не такого…
Дмитро і Олександр Петрович увійшли до сільради, наповненої людьми і повінню тютюнового диму. Жінки чогось обсіли Крамового, і той, підвищуючи голос, відсварювався з ними теж по-жіночому, верескливо та високо.
«Не так треба з жінками говорити. Ти на неї підіймеш голос, то вона ще в більшу сварку полізе». Дмитро обтрусив сніг з одежі, вийняв з кишені вчетверо складений папірець, підійшов до столу.
— Що, заяву приніс? В колгосп пролізти хочеш? — немов облив його цебром холодної води Петро Крамовий. — Ну, що ж, подивимося. Можеш іти додому. Коли треба буде — викличемо.
І зразу ж неначе увесь світ потьмарився в очах Дмитрових. Одним помахом спливли, мов і не було їх, хвилі прояснення і радості. Один біль і люта туга засмоктали всередині. Спіймав на собі співчутливий, тривожний і здивований погляд Підіпригори. Аж заточився.
Неначе обпльований, вийшов із сільради і пішов у чисте поле. А смерком попрямував до Варивона.
— О, Дмитре! В таку негоду прикатав! — радісно зустрів товариш.
Василина соромливо защібнула блузку — саме сина годувала — і поволі підійшла до Дмитра, осміхнена, налита спокійною лісовою красою, що особливо вигідно визначалась зимою, коли сніги вибілювали темінь з її смаглявого лиця.
— Де правда, Варивоне? — важко перевів подих, і під чубом заворушилось ряботиння зморщок.
— Що з тобою, друже? — здивовано і з тривогою поглянув у чорні очі, у яких тепер за темінню не можна було побачити чоловічків.
— Нічого, Варивоне, сідай…
— Тяжко тобі, Дмитре? — присів біля нього Варивон, торкаючись міцним плечем плеча.
— Ні, легко. Щоб моїм ворогам було усе життя так легко! Розказав Варивонові про зустріч з Крамовим.
— За старе мститься. В'їдливий, поганий чоловік, — уважно вислухав Варивон товариша. — Ну, нема тобі чого печалитися. Подумаєш, велике цабе отой Крамовий. Тільки дереться, мов жаба, на корч.
— Ти знаєш, у мене так на душі стало, начебто я жабу проковтнув. Це він мені, як якомусь сукинові синові, говорить: «В колгосп пролізти хочеш?» Так що це я, виходить, на одній гілляці з Барчуком, Даньком верчуся. Але ж їх він захищає, культурними господарями зове. А ми, виходить, некультурні, мужики репані. Де тоді правда? Скажи мені. І це він неспроста кинув. Чує серце моє — неспроста!