— Рідня, — водночас відповіли жінки.
— І ви до Мірошниченка? Це просто наказаніє господнє! Ваш Мірошниченко скоро лікарню в МТС перетворить і увесь медперсонал викурить звідси на тріскучий мороз, — невелика й кругла санітарка, наче в розпачі, сплеснула руками і з удаваним жахом підкотила очі під лоба. Тепер вона на диво була схожа на пухнасту коротеньку перину, з-під якої ненароком проглянуло по-дитячому рум'яне і життєрадісне обличчя.
— Яку МТС? — здвигнула плечима Докія, слідкуючи, як блискавично змінюється обличчя санітарки — від крайнього розпачу до добродушного усміху.
— Яку! Нашу, районну! Чоловік у лікарні лежить, а його начальником МТС назначили. І тепер ще ні світ, ні зоря, а до нього ціле стовковисько в палату збирається. Наш головний аж в райпартком дзвонив, щоб менше пацієнтів до Мірошниченка ходило. І що ж, пособилося? Аякже! Ані чутіньку. Як причепиться, як причепиться, яка сльота — з ума можна зійти, нащо я покладиста натура. То папку тобі з важними ділами, то папірець, то командировку, то чеки тичуть — і мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш, щоб головний не побачив, бо такий тобі компрес поставить… А це тільки що приходить один лісоруб і так проситься, і так проситься, щоб впустити його. Серце ж у мене як віск — пропускаю. Бачу: лісоруб чогось зам'явся і боком, боком, як горобець, старається непомітно вскочити в палату. Придивляюсь до нього, а він до спини приклав пилку і норовить з нею вскочити до хворого.
— Громадянине, що це іще за винахід у медицині? Залишіть свій інструмент у вестибюлі, — гримаю на нього. Зупинився сердега. Аж у жар його кинуло, очима винувато кліпає. «Не можна, — каже, — Свирид Яковлевич наказали, щоб я з пилкою прийшов». І знову починає проситися. Побігла я до вашого Мірошниченка, а в нього вже й звернення заготовлене, щоб розжалобити мене: «Марієчко, душа моя, радість моя, пропусти його з інструментом. Нову практику хочемо спробувати». — «А як мене головний за цю практику з лікарні нажене?» — «Тоді будеш у мене в МТС працювати. Найкращого трактора тобі дамо», — сміється. Ще й тракторів тих нема і не знати, коли прийдуть, а він уже найкращого дає. Пропустила я лісоруба, а сама й потерпаю: як наскочить головний на ту практику — пропала моя медицинська кар'єра, навіки пропала. Головний мені всю голову скрутить.
Одягнувши білосніжного халата, Докія в супроводі метушливої, балакучої Марієчки увійшла в невелику палату.
— Ну, от бачите! — знову сплеснула руками санітарка. — Товариш хворий, хто вам дозволив нарушати медицинський режим?
— Марієчко, пташко, не сердься… О, добридень, Докіє… — Свирид Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки подивився на жінок. На його незвично пожовтілому чолі виступили дрібні краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвічувалася іскорками сивини. Біля ліжка стояв уже літній лісоруб і молодий чорнявий хлопець. На стільці, вигинаючись, лежала пила, в одному місці присипана сталевою тирсою — Свирид Яковлевич терпугом сточував їй зуби. Санітарка докірливо похитала головою і вибігла в коридор.
— Оце так хворий, — підійшла до ліжка Докія. — Пора б уже трохи і вгомонитися чоловікові. Не маленький начеб.
— Розумієш, Докіє, нам треба ліс валяти на будівництво, а лісорубів — на пальцях полічиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два зубці — третій вкорочуємо. Здається, дрібниця, а така пила вдвоє скоріше ріже. Як по маслу іде, тирсою не забивається, не стрибає по деревині… Тільки зубці треба підрізати особливо, отак, — звернувся до лісоруба і, перехиляючись з ліжка, провіз терпугом по криці. — Знайомся, Докіє, з людьми. Це — молодий художник Павло Данилович Кремець. Приїхав у творчу командировку на Поділля. А це — лісоруб Дем'ян Петрович. Він, кажуть люди, вночі у власній хаті може заблудитися, а в лісах — ніколи.
— Бо в лісах я родився, зріс, а хату зовсім недавно збудував — усе по чужих тинявся, — грубими, у шрамах пальцями обережно пересовує пилу Дем'ян Петрович.
— Ой, головний іде! — відчинивши двері, в палату влетіла Марієчка, подивилась на всіх зляканими очима і прожогом вискочила в коридор.
Лісоруб, прикусивши губи, під схвальний погляд Мірошниченка, засунув пилку під ліжко. Художник і Докія сіли на стільці.
— Невеликий переполох. Старий з характерцем, — усміхнувся Мірошниченко і звернувся до художника: — Що у тебе нового?
Павло Данилович заворушився на стільці. Темний рум'янець хвилясте побіг до скронь. Захвилювався хлопець, як тільки молодість хвилюється.
— Стільки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашої МТС. Це прямо символічно: на місці тюрми стає тракторна станція. Повів мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидів. Відкриває залізні двері — і я бачу: на підлозі лежить добірне пахуче зерно. Зерно там, де смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше подумати, суть нашого нового життя. Ви згодні зі мною?