Незабаром вийшов Варчук і повів пізнього гостя в простору світлицю, де сиділи старий Созоненко, Яків Данько і Карпо.
Потім з другої кімнати, мружачись на світло, вийшов Омелян Крупяк. Граючи своїм красномовством, почав говорити про якусь давню пригоду, але всі, принишклі і напівзігнуті, розуміли, що зараз мають упасти важкі слова, які зведуть життя кожного із них диба, як зводить коня невблаганний машталір.
Крамовий чув на собі допитливі тяжкі погляди, але мовчав, пропускаючи, як крізь воду, розповідь Крупяка. Нарешті Сафрон не витримав. Притуливши затиснутий кулак до підборіддя, важко вицідив перші слова:
— Петре, що трапилось? Не тягни!
— Рятував вас, як міг. А тепер нема моєї сили. Завтра буде стояти питання про ваше розкуркулення, — поглянув спочатку на Данька, потім зупинив погляд на поблідлому Варчукові. — Говорив вам, — продайте, спаліть зрештою, к чортовій матері, свій хутір, заженіть добро. Не послухались, сиділи, от і досиділись.
— А коли тепер, сьогодні ж спалити? — ще більше вкрився тією страхітливою крейдою, яка часто вкриває мертві щоки смаглявих людей. Смолисті хвилясті вуса ще більше підкреслювали блідість його обличчя.
— Пізно. Не треба великого розуму, щоб догадатися, що нарочито підпалили. Іще одну статтю добавлять. Розказав усе.
— Ех… з таким життям! Що тепер робити? Скажи, Петре! Ти розумна голова! — уже наказав старий Варчук, злісно поринаючи в плани і роздуми, його чорні неблискучі очі зовсім заховалися в півколах зморщок, перекривились прикушені уста і покривлені складки на чолі придавили донизу брови.
Карпо з опаскою подивився на батька: «Тепер попадись йому хто в руки — надвоє роздере».
— Відки мені знати, — на всякий випадок огородив себе обережністю. Хай, мовляв, краще Крупяк вкаже їм дорогу. Цей не вдержить язика.
І Крупяк заговорив. Але де зникла театральна поза, безтурботна інтонація і усмішка? Кожне слово поважчало, падало міцно і поволі.
— Невблаганна доля ломиться в наші двері. Отож тепер не зашиєшся, як пацюк в муку, не пересидиш лиху годину. Вибирати нема чого — залишається або куля, або Сибір. Значить, треба битись, дертися, боротися! Піднімати повстання! Інакше попадеш під таку косу, що з корінням нас викосить. Треба шатнутись по всіх самостійниках, по всіх певних людях, добувати зброю… не слухали мене, боялись…
— Поки повстання підіймеш, то тебе під конвоєм у район поведуть.
— І поведуть. Посидьте іще деньок, погорюйте, сльозами помочіть своє добро, — їдко відрізав Крупяк. — Хоч і пізнувато, але треба випередити події. В лісах перепинити секретаря райпарткому. Вбити, заховати в снігах. А Петро після цього, — поки приїде нове начальство, розбереться з ділами, — захистить вас, наново почне крутити справами.
— Діло, — схвально кивнув головою Карпо. І зразу ж замислився, як краще здійснити план. В тяжкому роздумі вираз його обличчя, рожевого і пухнастого, багато в чому нагадував старого Варчука.
— Так і будемо робити. Однаково: чи пан, чи пропав, — стиснув великі, оброслі мохом кулаки Яків Данько. І його довгі рухливі брови заворушились, як вуса таргана, на широких вилицях вісімками вирізьбились пругкі м'язи.
— Тільки так. Бити, різати все, що буде стояти на заваді, — швидко викинув з себе Сафрон, спираючись двома ліктями на стіл.
— Небезпечне це діло. Дуже небезпечне, — похитав головою Созоненко. — Як зірвемося, то… зі смертю граємось.
— А ти як думаєш? — звернувся Крупяк до Крамового, витираючи піт з довгастих заличків, що двома клинцями вбились в обстрижений під польку чуб.
— Не знаю, що й сказати. Ти в цих ділах неперевершений авторитет, більше розбираєшся, — похвалив падкого до слави товариша, обережно одводячи від себе організаторську участь в повстанні.
Крупяк нічого не промовив, але так насмішкувато і злісно блиснув очима, що Крамовий зрозумів: його похвала не приспала допитливого авантюристичного розуму. Тому Крамовий натягнув на обличчя маску втоми і з перебільшеною увагою почав слухати план засідки, яку просто й добре придумав Крупяк.
— Ну, мені треба поспішати, бо, чого доброго, прибіжить виконавець, а потім почнуть розшукувати по всьому селу, — роблено позіхнув і швидко попрощався з усіма. В сінях його наздогнав Крупяк. Нервуючись, Крамовий почув на собі гаряче дихання. Обоє мовчки вийшли на скрипливий засніжений ганок. І не промовив, а прошипів Крупяк: