— Щось не пізнаю тебе, Петре. Трясешся за свою шкуру? Знай, коли будеш вести подвійну італьянську бухгалтерію, — моя рука не здригнеться пустити в твій рот свинцеву галушку. Я чоловік не гордий. Хто, хто, а ти це знаєш.
— Пішов ти к чортовій матері! Тепер подвійна бухгалтерія, тільки не така, як ти думаєш, цінніша в нашій роботі, аніж твої одверті терористичні акти. І ти на мій шлях станеш, — злісно, давлячись словами, кинув у обличчя Крупякові. Розлючено, з тяжкими передчуттями увійшов у метелицю.
Задзвеніло обледеніле дерево, і Крамовий злякано метнувся вбік, загрузаючи по пояс в сухі сніги. А плечі його била нестихаюча дрож: знав, що Крупяк може спокійно вистрілити в спину. Правда, це зараз було не дуже ймовірним. Але Крамовий раптово обм'як, розчулився, чогось вважаючи себе мучеником, якого не оцінили і не зрозуміли…
XІV
Марта із уст тітки Дарки довідалась про нещастя Дмитра. Зразу ж пожовкла молодиця, важко задихала, схопилась рукою за груди.
— Ти що? Що з тобою?! — злякано скрикнула Дарка.
— Нічого, — хотіла посміхнутися побляклими устами, але усмішка вийшла такою жалісною, начеб мала обірватися плачем.
— Ой ти, горе моє. Подивись на себе — кровинки нема на лиці. В домовину, мовляли люди, красніших кладуть. Десь то ти до цього часу побиваєшся за ним.
— Побиваюсь, тітко Дарко, — з зітханням призналась і одвернулась од удовиці.
— І яка то польза з тої любові. Одна болість та й годі, — розважливо похитала старечою головою. Та вже не чула її слів молодиця. Присіла край вікна, задумалась, вболіваючи над чужою долею більше, ніж над своєю.
Невже може трапитись, що вона більше ніколи не побачить свого Дмитра? Ні… Не свого… Невже так насміється з неї недоля? Не може бути такого.
Набігали сльози на очі, і механічно, неначе завченим рухом, витирала їх вказівним пальцем лівої руки.
Рум'яна, у білій пухнастій хустці, в хату вбігла Ніна, простерши до матері, червоні заграблі руки.
— Мамо, розкутай мене. Ти чого плачеш?
— Цить, — пошепки промовила і злякано поглянула на тітку Дарку. Але та поралась біля баняків і не бачила сліз молодиці.
Спускався негустий, блакитний вечір, і навіть через вікна було видно, як пухнасті сніги одсвічувались рожевими і мали новими бризками зорі. Куточки шибок проростали розкішним весняним квітом, а в сусідському саду постукував у обважнілі лапаті віти прозорий молодик і осипав на землю зеленавоголубу порошу.
«Хоч би на хвильку побачити його, слово сказати», — такий ниючий щем роз'їдав очі і стискував серце, що, якби не тітка Дарка, захлинулася б своїм горем і сльозами. Не можучи більше стримувати біль, швидко одягнулась в червоний кожушок, накинула на плечі велику клітчасту хустку і вийшла надвір.
Попідвіконню було чути голоси виконавців:
— Агей! На колгоспні збори!
— І сьогодні збори? — чийсь голос із вулиці.
— Не журіться, і завтра будуть, — дві чорні постаті, як у картині, вимальовуються на засніженій вулиці.
— А матерію видаватимуть? Бо так щодня попосидиш і штани протреш!
— А ви їх скидайте, як той куркуль, що каганця при гостях не світив.
І сміх, голосний, розгонистий, перестрибує снігами і стихає в морознім повітрі, як дзвін.
Так само розмірене, без всякого діла до її горя, йшло життя. І ще тяжче стало на серці молодиці. Поволі пішла до сельбуду, що уже привітно зазивав людей своїми вогнями. Від сельбуду попрямувала на Великий шлях, намагаючись менше зустрічатися із людьми.
— А це правда, що трактори в район прийшли? — задзвеніло на другій вулиці.
— Чиста правда. Сам товариш Сталін, кажуть, з Москви надсилає колони по усіх усюдах.
— Кажуть, на Красну площу ідуть і ідуть машини, аж земля гуде, а товариш Сталін їм усі дороги розкриває.
— Ясне життя пішло.
Аж усміхнулась молодиця.
Полохливо йокав і поскрипував сніг під ногами, попід тинами голубіли високі замети і куріли ніжними, прозорими димками. Від швидкої ходи піт почав пощипувати її плечі.
І раптом біля сільради почула голос Дмитра. Чи здалось? І, забуваючи сором, що її можуть побачити люди, майже бігом кинулась вперед.
В темряві неясно окреслилися коні, дві чоловічі постаті. Ось одна пішла до сільради, а друга прямує до саней.
Лише по одному обрисові, по уповільнених рухах вона пізнає його.
— Дмитре! — сміючись і зітхаючи, наближається до нього.
— Марто! — зупиняється, здивований і радісний.
— Ой, Дмитре! Як же ти? Нічого з тобою? — з тривогою дивиться у вічі.