— Ніякого дідька нема на шляху. Десь передумав — не поїде сьогодні.
— Поїде. Робота жде його, не одне село має — цілий район, — запевнив Крупяк.
За чорними, вкритими білими стрічками снігу стовбурами дерев, у молодому рудолистому дубняку форкнув кінь і м'яко вдарив копитом у землю. Данько пішов до коней, а молодий Варчук із Крупяком — ближче до шляху. Лягли на снігу, закурили. По той бік дороги темними плямами окреслились постаті Прокопа Денисенка і Ліфера Созоненка. Перша сніжинка війнула перед очима і впала на скручений дубовий листок, на диво схожий на дитячу руку.
— Подобаєшся ти мені, Карпе, — затягнувшись, Крупяк повернув обличчя до молодого Варчука. — Ти справжній мужчина. А мужчина повинен бути міцний, злий, без милосердя і жалощів. Ніхто тебе, будь ти самим святим апостолом, не пожаліє, коли сам собі ліктями, пазурами, зубами не проб'єш дорогу. То наша гнила інтелігенція проповідує всякі доброзичливі байочки про любов до ближнього. А де та любов у біса? є таке не без інтересу дослідження: коли ми зближуємо атоми, то на певній віддалі діють сили притягнення. Якщо ж віддаль зменшується — починає збільшуватися сила відштовхнення. Так і з людьми: вони нам більше подобаються на віддалі, коли менше заважають. Не любов, а сила — основа рослинного, тваринного і людського життя. Виживає в боротьбі міцніший. От і треба бути в житті сильнішим, щоб не любили тебе, а боялись. Ми раз живемо у світі, і треба все брати од життя. А просто тобі не дадуть — виривати треба, і це діло сильніших… Я — птах перелітний, але про себе тобі даватиму знак. Ми в житті зможемо один одному стати в пригоді. Гора з горою не сходиться…
— Спасибі, — стримано відповів Карпо. Навіть зайву балакучість тепер простив Крупяку.
Сніг сипнув сильніше, і вони, обтрушуючись, повставали з землі.
— Замете наші сліди. Природа з нами, — радів Крупяк. Метелиця і надвечір'я майже водночас спустилися на ліс, і сухе шарудіння та зітхання дубового листу переростало в тривожне лопотіння. Так лопотять по фарбованій жерсті, пробиваючись з-під даху, злостиві крильця вогню.
— Ну й погода. Собаку я не випустив би в таку пору надвір, — підійшов Данько. — Коли вже ми мучитись перестанемо?
— На тому світі — у пеклі чи в раю, — посміхнувся Крупяк і раптово насторожився, приклав руку до вуха: — їдуть!
— Їдуть! — ствердив Карпо, подаючись вперед.
— Хоч би не помилитись, — чомусь злякано розширились очі в Данька.
Мали виїхати зранку, але до секретаря райпарткому почали приходити з усякими справами селяни і затримали його до пізнього обіду.
— Пора нам, Дмитре Тимофійовичу, в дорогу? — вийшов з сільради Марков, оточений людьми.
— Пізно вже, краще переночувати.
— Авжеж краще заночувати. Неспокійний час. Вовки в лісах завелися. Та й двоногі вовки всюди пантрують тепер, — загомоніли люди.
— В Майданах голову сільради вбили.
— А в Погорілій двох колюспників на шматки порізали і в снігах порозкидали… куркульня!
— Ні, нема часу більше залишатися, — скочив у сани Марков. — Прощавайте, люди.
Зразу ж біля нього вмостився Іван Тимофійович, якого вчора обрали на голову колгоспу.
— Всього доброго вам, — сердечно прощалися селяни. — Товариша Говорова пришліть знову до нас. То людина. Двадцятип'ятитисячник!
— Цими днями прибуде до вас, — пообіцяв Марков. Дмитро з копита пустив коні розмашистою риссю.
— Які красиві липи! — показав Марков рукою на дерева, що аж гілля посхиляли під вагою снігу, біжачи до самого обрію. — Добре цвітуть вони?
— Рясно. Улітку весь степ чаєм пахне.
— А бджоли привозите сюди?
— Ні, — відповів Дмитро і з повагою подивився на Маркова. — Люди у нас мало бджільництвом займаються.
— Колгоспам про це треба подбати. Мед у вас під рукою тече. Як на душі, Дмитре Тимофійовичу?
— Так, наче знову на світ народився, — радісно поглянув на Маркова.
Наближався вечір. Над лісом розросталася хмара, вкривала небо, і незабаром пустився лапатий сніг. Далечінь курілась і темніла. Біля лісу Дмитро звірив рушницю, поклав її напохваті біля себе і вже не поганяв коні голосом, тільки віжками збивав із них сніг.
Каламутна рухлива заметіль сліпила очі. Навіть столітні дуби обабіч дороги тільки окреслювались неясними контурами.
Неначе щось майнуло поміж деревами?