— Якого там чорта по ночах носить?! — сердито кинув Сафрон і швидко пішов до воріт, до хрускоту затискаючи у кулаці шершаву пачку.
— Відчиніть! Прийшла колгоспна варта! — обізвався простуджений голос Григорія Шевчика.
— Яка варта? Кого вартувати?
— Твоє добро, щоб не втекло кудись до ранку. І тебе заодно! — весело промовив Степан Кушнір.
— Моє добро!? — похитнувся, заточився назад. «Моє добро забирать», — обухом ударили ці слова, ударили гірше, аніж те, що і його, Сафрона, вже взято під варту.
— Та вже не твоє, а наше — колгоспне. Народ повертає собі украдену в нього працю.
Сірники випорснули з руки. Сафрон люто метнувся до хати, зірвав з стіни берданку і кинувся надвір. Але на порозі його перепинив Карпо.
— Батьку, не дурій. Пізно!
— Відстань, сатано, — зашипів, натискаючи на сина. — Я їх…
— Батьку, про мене подумай, коли про себе не хочеш, — перекрутив Сафронові руки, вирвав зброю і люто вдарив нею об стовп ганку.
Хряснуло, відскочило дерево од заліза, і мимоволі насторожився Карпо: знову почув вовче виття. І зразу зрозумів свою помилку: може ж так затужити чоловік.
— Не треба, тату, — з острахом і жалем підійшов до темної тремтливої постаті, що вдвоє перегнулась на поруччя ганку. Схопив в оберемок, хотів понести в світлицю. Та Сафрон вирвався із рук сина і з хрипом побіг до хати. З-під лави дістав сокиру, але її вчасно вирвав Карпо, здавивши до хрускоту напружені руки батька.
— Тату, покинь! Покинь! За це обоє поплатимось. А нам ще жити треба, дочекатися свого дня. Чуєте? Жити нам треба! Згнити успіємо, — тремтіло від напруги обличчя Карпа: він насилу стримував перекручені руки батька.
І тільки тепер очі Сафрона зупинилися на Карпові, а той тихо, натискаючи на кожне слово, говорив:
— Ну, вишлють вас на якийсь час. Повернетесь потім. До мене повернетесь. Ще хіба так заживемо! А замахнетеся сокирою — пропаща година і ваша і моя… Впускайте, тату, охорону. Стерпіть. Я ж до себе побіжу. — Виштовхнувши Сафрона з хати, попрямував у заметіль.
Гомін уже закружляв на подвір'ї.
Карпо, щоб ні з ким не зустрінутись, перескочив через паркан, бігцем подався додому.
На розстанні ледве не збив з ніг якусь широку постать, закутану кількома хустками.
— Це ти? — пізнав дружину.
— Ой, Карпе, Карпе, — заголосила та. — Уже прийшли злидні за моїм батьком. Ой, вишлють його в далеку дорогу… Коні забирають, воли вигонять, плуги вивозять… Усе до колгоспу пливе… І чогось міліція приїхала. До Денисенка попрямувала.
Карпо похолов, а жінка знову заохкала.
— Не голоси, і без тебе нелегко, — суворо обрізав. — Чого це ти так розбухла? — оглянув неймовірно розтовстілу дружину.
— Коли до батька прийшли, понатягувала на себе усе, що можна було натягнути: однак заберуть. Бач, як упріла?
— Більше нікого не чіпали? — схвально подивився на дружину.
— Де там не чіпають! Усіх, кого рятував Крамовий, зачепили… Ой, горенько моє, горе…
«Добре, що я вчасно відділився і не бухнув грошей у господарство», — подумав і сердито гримнув на жінку:
— Ану, не скавчи! Завила, як над мерцем…
З метелиці вітер вихопив на мить мелодійний передзвін.
«Носить когось в таку пору».
Іще нічого не бачачи, Карпо сторожко попрямував до тину. По глибоко втиснутих слідах чоловіка покірною незграбною тінню побрела дружина. Важка одежа і розпарена млость п'янили її, гнули донизу, хилили на сон.
«Хоч би у сніг була щось викинула з добра, — ліниво думала, скліплюючи повіки… — А як же там мої?..»
М'який передзвін наближався, і не можна було зрозуміти, чи він налітає з хуртовини, чи просочується з самої землі, розтікається під снігами. Чорніючи і збільшуючись, з темряви поволі випливли коні. Здавалось, вони затиснуть всю вуличку, і Карпо, морщачись, ще відступив назад, вперся спиною в кособокий тин, з шпарин якого гострими цівками вирвався вітер.
Сани майже порівнялись з Карпом, над ними сумирно гойднулись два вогники.
— Ех, і дорога, — занепокоєно промовив Василь Карпець.
— Важка, як життя одноосібника, — долинув сміх, і Карпо, увесь натягаючись од злоби, пізнав цей голос і сміх.
«Приїхав на погибель нашу, — провів охолодою рукою по обличчі. — Тепер Крамовий нічого не викрутить».
Дзвоник, віддаляючись, вогнем пробився під снігами, розпікав Карпові ноги, забивав болісним гулом охолоді вуха.
— Це не той робітник з суперфосфатного, що нам дихати не давав? — заборсалась в снігах обважніла жінка.