— І не кажи мені такого. Кожен раз потерпаєш за нього: чи не витіє щось.
— Такий і мій Іван, серце, — промовила тільки тому, щоб знову згадати чоловіка. — От покалічили, поранили, чуть на той світ не звели, а він, думаєш, покається, покине колгосп? І не подумає. Страх, який вредний, — і всміхається. — Скоріше б одужував. Привезу з больниці, так доглядатиму, що й пилинка не упаде.
— А він ще насміхатиметься з тебе, — і собі примружилась Докія.
— Звісно, буде. Він такий, — переконливо закивала головою. — Що йому не зроблю, як йому не зроблю: чи добре, чи погано — завжди з чогось поглузує. Не чоловік, а варивода. Прощавай, серце. Югині накажи, щоб завтра забігла, і не сама, а з Андрієм. Тільки хай добре закутає його. Бо ті молоді матері…
Тихими зачарованими вулицями прямує Докія додому. Зрідка проскочать, неначе тінь, санки, упаде з дерева грудка снігу, заскрипить дорога під чиєюсь ходою, і така тиша, що навіть, здається, чути, як тінь хмарини сковзить по городах, облитих зеленавим сяйвом місяця.
Ліворуч від дороги згорбилась і, мов старчиха, спираючись на підпірки, увійшла в сніги хата Григорія Шевчика. На подвір'ї лунко стріляє розколене дерево. До дривітні підійшла баба Орина, зупинилася біля Григорія, і Докія, темніючи, йде протоптаною стежкою до воріт.
— Вечір добрий!
— Докія! — радісно привіталася баба Орина, а Григорій на мить так і застиг біля окоренка з високо піднятою сокирою.
— Чого ж ти не поздоровкаєшся, паничу? Дрібна в очах стала? Чи, може, трохи совість заговорила? — впритул підійшла Докія до Григорія. Він увігнав сокиру в дерево, обернувся до жінки, витер піт з чола, для чогось скинув шапку і знову надів.
— Мовчиш? Стидаєшся чи злуєш, що не викинули тітку Докію за чесну кривавицю на мороз?
— Так його, Докіє, так його, — обізвалася баба Орина. — Ми вже йому з Софією такий урок вичитували, що довіку запам'ятає. Що ж ти зробиш, коли з великого розуму дурним чоловік зробився.
— Тітко Докіє, винен перед вами. Але ж Крамовий прибрехав. Витягнув із мене дурне слово.
— Ага. Скільки тобі років? П'ять, шість? Уже й дитину маєш, а своїм розумом не живеш. Прибрехав! Було, значить, до чого прибріхувати. За старе, що колись було, пасіюєш? Душа, видать, у тебе дрібна, заздрісна, — вичитувала тихо і поволі, не спускаючи очей з нахмуреного обличчя Григорія.
— Що ж я вам більше можу сказати? Минулого не повернеш. Прийде час — побачите, що я вам не ворог. Кінь і на чотирьох спотикається.
— Дурна приказка для нетіпах і тюхтіїв. Ти, може, скоро й людську голову до кінської порівняєш?.. Всього доброго вам, тітко Орино.
І вже закриваючи ворота, чула притишені голоси:
— Дожився. І мені соромно в очі глянути людині.
— Досить уже товкти воду в ступі. Буває схибне чоловік. Так дайте ж йому встати.
— Вставай, вставай, та знов так носа не розтовчи.
XVІІІ
Перед самою сівбою ранніх Крупяк знову прибув до Карпа Варчука. На порозі радісно поцілувався з господарем, а в хаті забухикав простудженим смішком, заповнив усю світлицю впевненими словами.
Карпо спочатку з внутрішньою неприязню зустрів гостя, але потім, слухаючи його надійні плани й перспективи, почав заспокоюватися.
— Весною, хай тільки вдарить добра погода, — бо знаєш, які у нас дороги, — капіталістичне оточення дасть допомогу, — засміявся, роблячи натиск на «капіталістичне оточення». — Вірні є відомості. Тільки нам треба діяти, не сидіти, склавши руки, як святе божество. Надійні люди є в колгоспі?
— Ой, мало, дуже мало.
— Їх необхідно так порозтикати, щоб усе господарство контролювали. Треба займати нам командні висоти в колгоспі, розвалювати його зсередини.
— Командні місця без нас позаймали.
— Погано працюєте, погано.
— А ви нам допомагали? Якийсь план для нас виробили? — зосереджено напався Карпо на Крупяка, і той здивовано похитав головою.
— Роботі вашій — копійка ціна в базарний день, — уже шипів Карпо. — Ви нас тільки злобою озброювали, якої без вас вистачило б. А де справжні дії? Ви їх розміняли на окремі убивства і підпали. Так і мій батько бунтував ще до колективізації. Пособило це, як мертвому припарка.
— Карпо! Та ти ж молодець! — радісно сказав Крупяк, зразу ж на ходу змінив намір розсердитися на молодого Варчука. — От з такими, новими кадрами, ми зможемо землю перевернути!.. На стайні хтось є з наших?
— Тільки на одній.
— А на другій? Нема? Жаль! Ну, тоді стайню, де є свій чоловік, треба з кіньми спалити. Залишити зараз всю країну без тягла — це виграти половину битви. Візьмись у себе за це Не побоїшся?