— Як не оре? — здивувалась і перелякалась Софія: чи не трапилось щось?
— Дуже просто: піди на Ведмежу — він там привчає корів до ярма.
Більше нічого не розпитувала жінка і швидко майнула на Ведмежу.
В долинці, біля самої річечки, затиснутої висохлим торішнім рогозом, Григорій водив на налигачі корів. Побачив Софію, зніяковів, зупинився. Але Софія була не з тих жінок, що, коли треба і не треба, уміють зіпсувати настрій чоловікові. Не-начеб усе їй було давно відомим, вона привітно підійшла до Григорія, змовницьки посміхнулась:
— Думав — не знайду тебе? Не знаю, що ти робиш? Сідай, попоїж трохи. За роботою чоловік навіть пообідати не має часу. Горе мені з такими робітниками.
Григорій зрадів у душі, що Софія, яка не раз уміла обпекти їдким і насмішкуватим словом, так вірно оцінила його роботу, не дорікнула за обман.
— От молодчина. Так їсти захотів, — похвалив дружину, хоча й зовсім не хотілося обідати.
Вибрали зручне місце на бережку. Софія розстелила полотняну пілку і зручніше умостилася на землі.
— Катерина з кожним днем усе більше стає схожою на тебе. Викапаний батько, — тихо говорила за обідом, пригадуючи усі риси своєї дочки.
— А язичок твій, — засміявся і відхилився, коли Софія замахнулася ложкою на нього.
— Григорію, важко корів навчати?
— Ні. До всього підхід потрібний, — уже весело розповідав. — До худоби треба мати добре око й руки. Від іншого корова за троє гін біжить. А я її спочатку так лагідно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись — вона до мене шию витягає, а далі одежину — лизь, руку — лизь. Познайомились, значить, добре, близько. Ну так, наче після поцілунку.
— Порівняв, — засміялась Софія.
— Далі даю корові ярмо понюхати. А потім: «Ший, ший, манька». Вона і кладе шию в ярмо. Правда, спочатку так сумовито-сумовито, як людина, подивиться на тебе. Заспокоїш її, підгарля почешеш… І помітив, що худоба любить по своєму сліду ходити. На другий день уже у віз-порожняк запрягаю. Корови землю нюхають, боязко їм, ступають несміливо, з опаскою. От я їх справляю на вчорашній слід. Почує худоба свій дух — і повеселішає, сміливо йде. Потім веди їх куди хочеш — не бояться.
— Он де вони воркують! — почули голос Степана Кушніра.
— Просимо обідати, — підвелась Софія з землі.
— Не хочу. А є що? Є?
— Знайдеться.
— Тоді пособлю вам. Бо за цілий день так набігаюсь, що й нема часу на обід піти, — присів Кушнір. — Григорію, хочемо тебе послати на агротехнічні курси. Поїдеш?
— З радістю, — без жодного вагання відповів Григорій, і обличчя Софії зразу ж похмурніло.
— А надовго ті курси? — запитала, одводячи очі від Григорія.
— На шість місяців. Підучиться ходити біля землі! Це велике діло! — повчально промовив Кушнір, справно орудуючи ложкою. — На агрономічну лінію треба нам ставати.
— Це правда, — погодився Григорій. — Коли, як не тепер, учитися чоловікові. Прочитав я про Мічуріна, і так захотілося по-справжньому прикласти руки до землі, по-вченому ходити біля неї… Не хмурся, Софіє, будуть бабські курси — і тебе з хати нажену…
Оті роки, що навік одшуміли весняними зливами, горобиними ночами, осінніми туманами і голубими завіями, впритул підійшли до Дмитра. Навіть здавалося: то не вітер оживає в темряві, а наближається з далеких берегів те життя, що тільки спогадами тривожитиме, радуватиме тебе, відходитиме в даль і знову повертатиметься, все більше притіняючи і не тьмарячись, як надвечірнє врожайне поле.
Не просто були прожиті останні літа. Була в них скорбота і радість, помилки і невсипущі шукання, цвіт і плід, і кожен рік був обсіяний дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося, ніж хороше, на ньому менше зупинялась думка. А добре випливало барвисто і повно. Дмитро не довірявся тим сумовитим пісням, що викреслювали прожиті роки. Чи не кожен із них розширював його життя, радував своїм теплом і світлом, збагачував новим досвідом. І свою працю, вдумливу, кревну, він, Дмитро, немарне вкладав у чорну землю. Хай радість зробленого, пережитого жила поки лише в його серці, але із нею, цією міцною, повною радістю було добре, як щасливій матері зі своєю дитиною…
— Татку, це ви?
Недалеко від двору кинулась назустріч йому Ольга.
— Ні, не я, — любовно підхопив дочку на руки, умостив на плече і широкими кроками, майже бігцем, поспішив на подвір'я.
— Татку, чого ви так довго на полі були? Ми ждали вас, ждали.
— Треба було досіяти ячмінь.
— Татку, а чого за нами зорі йдуть?
— Чого зорі йдуть за нами? — задумавсь. — Не знаю.