Здалеку пізнав Григорій Василину. Жінка поволі ходила полем. Уся ділянка після дощу була прибрана густими самоцвітами, що аж мерехтіли в очах.
— А де ваші помічниці? — привітався з молодицею.
— Злякались дощу і повтікали додому. А мені дощ не вадить, — заясніло смагляве обличчя, засіяне негустими веснянками. І навіть коли раділа молодиця, усмішка була сумовита, бо уста її різко загинались вниз. Тільки очі, затемнені чорними віями і бровами, зменшували вираз природної печалі.
— Ну, тоді я вам допомагатиму підсівати. Приймете?
— Ні, не прийму.
— Чому?
— Боюсь, щоб чоловік не побачив, він у мене ревнивий, — засміялась тихо, щасливо. Сміх її чомусь нагадав Марту, і ледве не зітхнув Григорій… Отак би схилитись із нею над житом, почути приторк теплої руки…
— Через два дні треба буде заборонувати ділянку, — сів навпочіпки і любовно нахилився до міцного куща, оббиваючи рукою блискучі перлини. Згодом полями пішов до Бугу: любив у вечірню пору пройтись над берегами притихлої ріки, пустити за течією легкий човен, а потім уперто вигрібатися з бистрин і нуртів.
Увечері за Василиною приїхав Варивон.
— Жінко, чи ти не думаєш на полі ночувати? — гукнув здалеку, зупиняючи коней.
— Ні, не думаю, — зібрала порожні мішки і пішла до гін.
— Та ти ж мокра, як хлющ. І як так можна? От біда, що в тебе добрий чоловік, а варто було б побити, — підхопив дружину обома руками і поніс до воза.
— Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать.
— Ну й хай бачать. Своє несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожаліє, як не чоловік! От дурна баба: ну, цілуй, бо на землю кину.
— Досить, Варивоне, — іще тісніше притулилась до його міцних грудей.
Варивон бережно посадив жінку на воза, накрив її мокрі плечі своїм сукняним піджаком і риссю пустив міцних, норовистих коней. Полюбляв Варивон об'їжджати непокірну худобу, якої боялись навіть конюхи. Густим пурпуром горів і мінився захід. Теплий відпар котився полями; над Великим шляхом низько і м'яко майнула крильми сова, і очі її засяяли, як два вогники.
— Тю, чорт! — вилаявся Варивон. — Носить тебе лиха година.
Василина мерзлякувато повела плечима, а Варивон подивився на небо, задумавсь і тихо промовив:
— Коли б не змокла ти, заспівали б дорогою на все поле. Горло закутай, щоб не застудила голос.
На перехресті наздогнали високу, худу і сутулу постать, що сторожко йшла до села. За плечима невідомого був тісно ув'язаний зелений тугий мішок, біля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме і тривожне було в цій високій чорній постаті. І вже обганяючи її, Варивон скоріше здогадався, ніж пізнав, що це був Сафрон Варчук. — Пізнала? — подивився на дружину.
— Неначе Варчук? — відповіла, нахмуривши лоба, і ближче присунулась до чоловіка.
— І не вхопило ніде такого гада.
— Варивоне, підвези! — хрипло гукнув Варчук і швидко пішов до воза, розтягуючи в усмішці зморшкувате обличчя.
— Я вас підвезу тільки на той світ, — злісно процідив Варивон і погнав коні в село.
XXІ
Погода була мінлива. У травні раптом похолодало, і Дмитро навідріз відмовився сіяти гречку.
— Почекаю ще кілька днів, а зараз піду орати на пар, — заявив Степанові Кушніру.
— Що його робити? — в нерішучості завагався той. — Треба посів вчасно закінчити, за графіком. За графіком.
— Ви все з тим графіком носитесь, як деякі уповноважені з району, — натякнув на Петра Крамового.
— Чого ти мені цим уповноваженим печеш очі? — і собі розсердився Кушнір. — Тиснуть на нього і на мене, щоб скоріше засівали.
— І вірно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю…
— Словом, роби, що хочеш… Я нічого не знаю. Я знаю: ти сієш гречку, і сьогодні дзвоню в район, що твоя бригада засіяла дев'ять гектарів.
— Про мене, хоч і в область дзвоніть, — невдоволений вийшов надвір. — Хлопці, беріть плуги — і поїхали орати на пар, — звернувся до своєї бригади.
— Аз гречкою як? — поцікавився Карпо Варчук.
— Тебе і гречка кортить? — з серцем нагадав минуле.
— Що ви, Дмитре Тимофійовичу, про таке згадуєте. — Нахмурився Карпо, вже знаючи, що його передали до суду. — Вам привіт од мого батька.