— Ще б чого бракувало! Тоді зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у газеті не надрукували, — згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене обличчя Василенка, і ще тоскніше стиснулося серце. Невдоволення, обурення, злість лихоманили міцне тіло Дмитра і так важко, туго, збиваючись в один тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто їх викорчовував з болючої плоті.
Він буде добиватися і доб'ється свого. Але хіба такої подяки чекав за свій чесний труд! І коли вже навчаться такі керівники, як Кушнір, не тільки на словах, але й на ділі підтримувати своїх передовиків? Ти ж обраний батьком для своїх колгоспників. А відмовиться батько від своєї дитини, коли та навіть щось не так зробила, помилилась? Повилазило, що я тільки добро робив для свого колгоспу? Ні, тепер не буду таким дурним: поновлять у колгоспі — бригадиром і за золоті гори не стану… Це я, виходить, зривник! Коли б усі так уболівали за роботу, у зерні по коліна ходили б… А добре це піти полем, коли гречка в цвіту. Закипить рожевими хвилями, а над нею небо тремтить, подзвонює дзвониками.
І дивно: чим більше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привілля своїх ланів. І хоча знав, що він з сьогоднішнього вечора уже напіводрізана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тінь, бо він усіма своїми думками, почуттями, роботою був навік зв'язаний з людьми. Те, що кілька років тому було ще віддаленим, тепер стало кревним і рідним. І при одній думці, що йому доведеться працювати самому, окремо від усього села, аж у дрож кинуло. «Ні, не буде по-твоєму, враже. Не на тобі світ клином зійшовся».
Знову болів і тривожився і знову непомітно входив у свої бригадирські турботи: бачив себе на полі, з людьми, чув, як добірне зерно гречки рівними разками лягало в теплу, крупчасту землю.
Другого дня Дмитро не пішов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його і словами, і чаркою, і піснею. А яке там в біса може бути заспокоєння, коли всередині жили розриваються? Краще вже побути на самоті, десь у лісах чи на полі.
Перекинув через плече свою двостволку і левадами пішов до лісу. Думалось піти аж до старого городища в несходимому яру.
Луги, як червінцями, горіли сліпучим квітом латаття, зрідка похитувавсь червоними гордовитими голівками коров'як і мерехтів іскорками зелений квасок. В лісах уже прозорий огонь зелені підігрівав чорні столітні дуби. Поміж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвіли білі квіти, темніли сердечка дикого часнику. Вітри, струшуючись з верховіть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квіту і знову підіймались у гомінку напівпрозору листву.
Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потім, непомітно для себе, міцніше почав вбирати і барви, і світло, і шуми, і шерехи, і співи.
Біля полудня вийшов на пасіку, привітався з Марком Григоровичем Синицею.
— Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходімо до хати.
— Я вже не бригадир, — затиснув уста.
— Як так? Відмовився? Це недобре на твої літа, — несхвально похитав головою.
— Відмовили, — і розказав усе Маркові Григоровичу. Але той тільки розсміявся.
— Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити. Він і мене повчав: чого ви бджолам на зиму по шістнадцять кілограмів меду залишаєте? Менше треба.
— А що ви йому?
— Можна, кажу, і менше. Все можна. Навіть увесь мед можна вибрати. Всякий господар по-своєму робить. Напишіть мені розписку, що берете всю відповідальність на себе, прикладіть печатку і дайте мені на схованку… — Тільки носом покрутив. — Ну, ходімо до хати. Нічого тобі, Дмитре, не буде до самісінької смерті. Ніякий дідько з колгоспу не викине, — бережно вийняв з густої сивої бороди бджолу. — Заплуталась. Ну, лети щасливо. І де це я вже встиг подряпатись? — здивовано подивився на розірваний палець. — Треба прополісом залічити.
Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пергою і невивітреним духом квашених яблук. На причілковій стіні поміж вікнами красувалися у рушниках великі портрети Леніна і Сталіна, їх подарував Маркові Григоровичу відомий український художник, що минулого року гостював у пасічника, малюючи чудові лісові пейзажі, глибокі яри і городище.
— А ти бачив, як старого нарисували? — вийняв із скрині шматок полотна…
Сонце грало в зеленому од трави і синьому од цвіту фацелії обважнілому саду. Біля вулика стояв з янтарною рамою осміхнений Марко Григорович. В його сивій бороді заплуталась бджола, а над великим крислатим брилем нахилилося гроно червонобоких яблук.