— Ото був концерт, — засміявся Варивон.
— Не без того, — спохмурнів Кушнір. — Саме головне, чого він, твій Дмитро, битися ліз… Свою постанову ми скасуємо, а от Крамового треба позбутися. Ну, в добру путь, Варивоне!
— Спасибі, — захоплено потиснув йому руку і, наче молодий вітер, помчав по шляху.
ХХІІІ
В долинці забурчала машина і, підмиваючи низькі хвилі просвітленого рожевого туману, з натугою піднялась на шлях. Дмитро підняв руку, але шофер тільки головою замахав і поїхав далі. Потім легко, як ластівка, вилетіла нова чорна «емка»; в її лакованому одсвіті блискавично переміщались придорожні дерева, мерехтіло потемніле небо.
«Не візьме», — твердо вирішив, але «проголосував».
Машина сплеском дощопаду зашелестіла по дрібних камінцях, зупинилася біля зеленої зернистої обочини. З кабіни розгонисто вискочив русявий чолов'яга, вирівняв в одну лінію широкі прямі плечі, з цікавістю поглянув на Дмитра.
— З Новобугівки? — тріпнув кучерявим чубом; рухливі каштанові кільця зметнулися вгору і, пострибуючи, посипалися на надбрів'я.
— З Новобугівки, — пильно оглянув рослого, середніх літ чоловіка зі спокійним довгастим обличчям, де-не-де посіченим першими лініями зморщок. Вони, немов живі прожилки, вигинаючись, різкіше лягли на високе чоло, оповили його задумою. Дмитро якось підсвідоме зрозумів, що слова незнайомого були веселіші, аніж увесь його зовнішній вираз.
«Напевне, учений», — подумав, додивляючись до невідомого так, щоб той не помічав на собі пильного і одночасно сумовитого погляду.
— До міста зібрались?
— Еге. В район.
— Що ж, сідайте — підвезу, — скочив у машину, поглянув на годинника і нахмурився. — Вперед, повний. — промовив так, як оддають команду капітани пароплавів.
Машина забриніла, і назустріч їй, перехитуючись, почав напливати масив лісу, зрідка просвічуючись радісними голубими стрічками просік. Поміж деревами, неначе дитина на орелі, загойдалося раннє сонце.
— А це кому, шоферові? — Дмитро, знижуючи голос, очима показав на пляшку.
— Нікому. Шофер у нас людина непитуща, — усміхнувся і ясними сіроголубими очима поглянув на невеличкого чорнявого парубка. Той тілька скорботно похитав головою і зітхнув.
— Щось мало таких шоферів зустрічав.
— Як ярина зазеленіла. Барвінок! — раділи очі невідомого. — А ви чого в район? Обсіялись уже?
— Де там.
— Дивно! — несхвальне похитав головою. — Не з канцеляристів?
— Ще чого бракувало, — Дмитро аж закрутився на місці. — В мене така канцелярія, що від зорі і до зорі не обійдеш.
— Бригадир?
— Бригадир.
— Воно й видно.
— Ха-ха-ха! — не витерпів шофер і провів долонею по надбрів'ю.
— Гляди не захлинись. Це по-малолітству трапляється, — бліднучи, підкусив Дмитро.
Шофер здивовано поглянув на нього, обернувся і, давлячись сміхом, затрясся над стерном. Невідомий допитливо покосився на Дмитра.
— У справах їдете? — приязніше заговорив.
— Гіркі наші справи.
— Гіркі?
— Як хліб з полином. пли коли?
— Зростав на ньому. Як звати вас?
— Дмитро Тимофійович. А вас?
— Іван Васильович. І хто ж ці діла розв'яже?
— Партія.
— Що ж у вас таке?
— Ет, і говорити не хочеться.
— Тяжко? А ви скажіть. І в книгах пишуть: поділена радість — подвійна радість, а поділене горе — половина горя.
— Не мені його з вами ділити, — відповів з серцем, гостро відчуваючи, як поколювали його недавно сказані слова невідомого.
— Справді?
— А чого ж. Ви чоловік на машині. Сіли й поїхали. Полюбувались на поле, зведення черкнули начальству. Коли задовільний посів — добрим поставите, а на добрий — «відмінно» натягнете. А нам діло треба робити.
— Дмитре Тимофійовичу, а не куценький твій аршин? — не образився, а розсміявся. — Тип роботяги, що ти намалював, відомий мені. Але він останні дні доживає.
— Еге, коли б то так! — уже спокійніше промовив: сподобалось, що не гарячковитий трапився чоловік. «Видно не з тих, які горюче дурно переводять».
— А горе в тебе, дивлюсь, до живого підійшло. — Голос у Івана Васильовича грудний, очі зосереджені і якось зразу то темнішають, то світлішають, а чуб розкішним гроном спадає на рівну, стрілкою, брову.
— До живого, — зітхнув. — 3 колгоспу викинули. А тепер іди — мороч голову людям, ніби їм і без мене мало роботи. — І зразу відчув, як насторожились, стали твердішими очі Івана Васильовича.