— Дмитре Тимофійовичу, продай мені трохи свого зерна.
— Ви що? — аж перелякався. — Насмішки видумуєте? Воно у мене до найменшої бубочки на обліку. Я б його за ці самі самоцвіти в золотих магазинах не продав би. — Навіть не помітив, що зупинилась машина.
— Ну, тоді так відпусти трохи.
— І так не відпущу. Я ним ділянку в колгоспі підніму. А як розтечеться воно по руках…
— Скупий ти, — засміявся. — А хоч покажеш своє чарівне зерно?
— Чому ж ні, — охоче погодився. — А восени, коли зародить ділянка, відпущу вам трохи, — розщедрився. «Таки учений, — твердо вирішив. — Та все одно ні зернини не дам, хай сам вирощує».
— Дмитре Тимофійовичу, а про бджоли ти думав?
— Аякже. Тільки зацвіте гречка — усі вулики повивозимо на поле. Тут діло вірне. Бджолозапилення вдвоє підіймає врожай. Це золоте дно.
Ввійшли в чорнолісся. Прозорозеленаве полум'я беріз, шумуючи, переливалось у яри, що подзвонювали рожевими биндами струмків. Внизу заблищало кругле озеро; на ньому раз од разу злитками срібла скидалася риба, і тоді вода, розкручуючи кола, була схожа на велетенський розкритий механізм годинника.
— Бачиш, як струмки озеро утворили? — неждано запитав Іван Васильович.
— Бачу, — відчув, що за цими словами криється недоказана думка.
— От гречка твоя — один струмок. А вона дає життя другому — медовому. Збільшиться ж пасік — і вже сади по-інакшому зародять.
— Вірне слово, — схвально подивився на Івана Васильовича. «Звісно, агроном».
— Сіяти свій лан як думаєте? Широкорядним способом?
— Тільки половину широкорядним.
— Чому? — здивувався.
— Ще опасаються колгоспники. Не сіяли так.
— А ти опасаєшся?
— Ні. Але одного страшно: трапиться що-небудь — усю вину на мене отой Крамовий звалить, — зразу похмурнів. — Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене… Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини і сказати: от це повновісне зерно, а то така паскудна полова, що й худобі курдюк наб'є.
— Не печалься, Дмитре Тимофійовичу. До кореня іще далеко. Коли правду розказав — ніхто тебе з колгоспу не викине.
— Чисту правду! — захвилювався і з надією поглянув на Івана Васильовича. — Хіба я тоді, коли б нашкодив, міг би в райпартком навернутись?
— От і гаразд. А масив засівайте широкорядним способом. Увесь! Обережність тут ні до чого. Вона давно перед наукою спасувала. І тут іще один струмок витікає: поле від бур'янів визволяється. Тобі ж, — весело блиснули очі, — зараз же повертатися додому і сідати за працю: підготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всією душею потягнувся до гречки.
— Який виступ? — незрозуміле здвигнув плечима.
— Завтра в райкомі партії буде нарада передовиків, що вирощують гречку. Свої думки передаси колгоспникам.
— Саме таким виступать. Я на людях і слова не зв'яжу, — махнув рукою.
— Справді? Я не повірив би, слухаючи декого в машині, — здивувався, і права брова тріпнулась угору. — Так і думається весь вік у колгоспі мовчуном прожити?
— Поки на оратора не збираюся вчитися.
— Я повніше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва дає великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангеліну виступати і на зборах своєї бригади і перед усім народом. Радісно було чути її голос із Кремля?
— Дуже радісно. Та не всякому ж такий красний талант дано.
— Коли державне діло робиться, то і слово знайдеться таке, що державу порадує. Голову вище, Дмитре Тимофійовичу.
— Підняв би вище, так вороги в'язи крутять.
— А їм скрутяться.
— Коли б то так. Поновлять у колгоспі — нізащо бригадиром не стану.
— В дезертири запишешся? — раптово металом різнули слова Івана Васильовича. — Коли трохи трудно стало, то зразу і в кущі? Я думав, сильніший ти чоловік. Недурно, виходить, із колгоспу насмілились викинути. Не завидую тобі, коли маєш полохливу душу.
— Що ви мені про душу говорите, не знаючи ні мене, ні мого життя.
— Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках іще не читав про тебе.
— Скоро почитаєте, — невесело пожартував.
— Думаю — почитаємо. Але ти запам'ятай навік: за чужою спиною ні один новатор не ховався… Новатор-бригадир! Вслухайся — це прямо як музика звучить. Слави багато дається вам.
— Слави багато, а мороки ще більше, — відповів похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. «Новатор-бригадир! Це як музика звучить!» — повторив у думці.