— Як, як? Слави багато, а мороки ще більше? Це треба запам'ятати! Я ці слова ще колись пригадаю тобі! — Іван Васильович засміявся, відкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубів. — Думаю, це так тільки зараз міркується, поки злість не вляглася. А насправді — не так-то захочеться передати свою бригаду, ввірити кревну працю в інші руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться віддати. Защемить щось біля серця.
— Правда, — не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмішкою, яке начеб говорило: «Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Неприємно під контролем бути? Ну і хмурся, а справи не кидай».
— Дмитре Тимофійовичу, а скільки ти думаєш зібрати з гектара?
— З гектара? — перепитав, ніби недочув, і замовк.
Питання не з приємних було. Та обережність, хтозна коли народжена залежністю від примх природи, стримувала виказувати на людях трепетні надії і сподівання.
— З гектара, з гектара? — бризнули голубінню очі Івана Васильовича. «Неодмінно почне шукати об'єктивні причини, на погоду поскаржиться, аби тільки не сказати точної цифри».
— Та хто його знає. Як не попаде під приморозки…
— Або як сонце не спалить…
— Еге ж, еге ж, — зрадів, не відчувши спочатку насмішкуватої інтонації.
— А як хороше поліття буде?
— Тоді повинен і врожай збільшитись.
— Скільки вродить?
— Скільки? Та хто його знає… В минулому році середній по району сім центнерів був. А ми на одинадцять повинні б витягнути, — набагато зменшив омріяну цифру.
— І це буде врожай передовиків? Тих, у кого зерно як самоцвіти?
— Ну, може більше на якийсь пуд вродить. Це як поліття буде, — знову почав прибіднюватися, зовсім незадоволений такою слизькою розмовою.
— А ти знаєш, що ланка Марії Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерів виростити?
— Опанасенко?! — запитав вражено.
— Опанасенко.
— Гречки?
— Гречки.
— Двадцять?
— Двадцять.
— Ну і я про менше не думав, — відрізав з серцем.
А Іван Васильович розсміявся.
— А про більше, значить, думав?
— Хватить і такий врожай.
— Хватить?.. Дмитре Тимофійовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерів — нам віддасте. Згода?
— Щось про такі умови досі не чував, — заперечно захитав головою і собі усміхнувся, спідлоба косуючи на Івана Васильовича. «Цей загляне тобі в корінь. І до грунту і до підгрунтя дійде. Такому можна було б кілька зернин уділити».
В лісовому приозерному затінку ніжно повіяло пахощами. Зубчасті дзвоники конвалії безшумно струшували густий настояний аромат, і він, як теплий відпар, розтікався по необвіяній долині, маревом тремтів над перевитою сонцем водою.
— Ось де будинок відпочинку побудуємо. Чув, Дмитре Тимофійовичу, що ця вода радіоактивна?
— Чув.
— Будуть сюди приїжджати передовики сільського господарства. Відпочивати, ділитися досвідом праці, книжки читати або просто хорошу лекцію почути. Сядеш, наприклад, увечері з дружиною у легкову машину — і сюди.
— Не щодня ж начальство трапляється, щоб підвозити до озера.
— На своїй їхатимеш.
— То мрії, Іване Васильовичу.
— А ти що? Без них живеш? Людина без мрій — це соловей без голосу. Твої мрії про гречку не стають дійсністю?
— Та наче стають. Але це мрії, що ближче лежать. Їх, як птицю в сільце, спіймати можна.
— І вище них не перескочиш? Невже крім гречки ні про що не думав?
— Та ні, думав.
— Про що?
— Та про те саме — про жито.
— Розкажи, Дмитре Тимофійовичу.
— Та…
— Та не бійся. Секретів твоїх не викажу, а допомогти, може, чимсь зумію.
— Воно, Іване Васильовичу, наче й проста штука, а не без інтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полі жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок — матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й більше колосків не перегойдувало? Надіюсь, весело було б нашій землі таким урожаєм похвалитися.
— Хороша думка.
— В минулому році я і діти мої вишукували подвійні колоски. Найшли дещицю. Посіяв я зерно на городі, а чи вродить щастя — не знаю. Погомоніти б з ученими головами…
— Це можна, Дмитре Тимофійовичу. Зробимо. — «Ні, цей бригадир багато діла підійме. Яка його підлість з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розійшлися. Перевіримо…»
Іще поговорили про роботу в колгоспі, родинне життя, рибалку, а потім Іван Васильович сказав: