— Зате Ольга як дзига крутилась. Наче ти колись на танцях біля сельбуду.
— Татку! Вас уже поновили в колгоспі? — кинулась Ольга до столу.
— Цить, розумнице! — смикнув її ззаду Андрій і пошепки додав: — Ще не здумай сьогодні про казки заговорити.
І зразу ж похмурніло обличчя Дмитра, коли Ольга зачепила болючу струну. Мовчки підхопив дочку на руки, підкинув угору, і та в радісному переляці вчепилась рученятами за батькову чуприну.
— От мазуха, — похитав головою. — Тільки б і колихалась то на орелях, то на руках.
— А тебе завидки беруть? — і показала братові язика.
Уже в темряві, пригорнувшись до широких надійних грудей чоловіка, Югина тихо промовила:
— Ти б відпочив, Дмитре, ці дні. Як схуд і почорнів за весну, — навіть не натякнула про те, що трапилось. — Ще вспієш наробитися. Очі такі втомлені в тебе, наче в недузі лежав. Це, може, простуда з тебе ще не вийшла.
— Добре, — дрогнув голос у Дмитра. Поклав руку на теплі коси дружини, а сам вже твердо вирішив піти завтра до Бугу очищати сінокіс. Ніхто його не бачитиме, поки не прийде рішення. А як чоловікові без роботи жити? Думки заїдять, мов комашня на болоті.
Ще й корів не гнали до череди, як Дмитро городами, з сокирою і граблями за плечима, подався до Бугу.
Ранковий сизий туман мляво котився полями, густішав на лугах, а на річці стояв непроглядним муром. Тільки по плескоту весел Дмитро почув, як хтось проїхав біля самого берега, але ні човна, ні гребця не побачив. Потім уся непроглядна стіна зарожевіла, спінилась і почала розпадатись, розповзатись, відкриваючи мерехтливе сріблясте 'плетиво плеса, прибережний димчастий верболіз і зеленавосиній розлив лугів. Буг був зараз на диво схожий на велетенську рибальську сітку, в кожному вічку якої рибиною тріпотіла жмурка сонця.
«Так і моя досада розповзеться, мов цей туман, — подумав, вбираючи очима красу весняного ранку. — Інакше бути не може. Те, що має жити, — житиме; те, що має цвісти, — цвістиме». — Спірно викорчовував почорнілі трухливі пеньки, вирубував кущі вовчих ягід, розчісував граблями молоді трави, вибираючи сухостій. Сонце теплою рукою приголубило чоловіка, поволі заспокоювало тривожні думи, біль. Але другого дня вони прокинулися ще з більшою силою. І не тому, що недовіра знову почала роз'їдати почуття певності, правоти його діла. Щось інше було тут. І не скоро Дмитро зрозумів, що потягнуло його до своєї бригади, до свого кревного діла, якому віддав стільки турбот і сили… Це добре було б зараз піти за сівалкою або сісти на гонах, мовчки слухаючи розмови хліборобів, вдихати гіркий самосад і відпар нагрітої землі. Зрідка і собі кинути яке слово і знову піти по живих рівчаках, обсіяних зерном; ловити срібний спів жайворонків, що зараз все небо заснували струнами та дрібно тріпочуть по них своїми круто вигнутими крильцями…
І коли зрозумів це — здивувався: раніш його ніколи так не тягнуло до людей.
«Недарма, кажуть, чоловік у біді шукає людської підтримки», — зробив не зовсім вірний висновок для себе: не тільки біда тепер єднала його з усіма колгоспниками.
Весь у роздумах попрямував понад перегнутим берегом ріки. Думки, переплітаючись, ішли двома тугими, важкими течіями, і в них, як світлотінь на хвилях, трипотіли хвилюючі сподівання.
Блакитно-райдужними нафтовими плямами просвітилась кисла низина. Понад кружатками застояної води повитискались грудочки ніздрястої замшілої землі, ощетинились пучками шершавої осоки. Зовсім недалеко заскрипів деркач і — видно — побіг до осередку низини — зеленим струмком стрепенулось верхів'я трави.
Довго Дмитро оглядав убогу заплавину. Під ногами тихо шипіла і попискувала зелень і зразу ж затягувало водою глибоко втиснуті сліди від чобіт. І раптом Дмитро аж прояснився: «Попелом, попелом обсіяти цю низину. Тоді сіна в нас буде… хіба ж такі трави зашумлять!» — легко випливали живі слова чи то агронома, чи то з книги.
І вже бачив, як його й Варивонова бригади рубали на лузі чубатий верболіз, викладали ним сухіші ділянки і піднімали вгору кряжисті округлі стоги.
«Сьогодні ж метнусь за попелом. То зимою за жінками не захопиш його. Прямо тобі як золотошукачі на золото накидаються. Порошинки не вирвеш з їхніх рук», — блиснула іскорка в очах, і, знову забуваючи про своє горе, він оживав у нових турботах, фізично відчуваючи, вбираючи очима те, що тільки-тільки розкрилось у думках.