— «Викорчовувати пеньки — теж діло, а от підняти врожай з глибини — це…» — аж сам себе похвалив за догадку. І вже вся ця низина з закислими полумисками води і зеленими заосоченими куповинами стала йому близькою, дорогою, як те орне поле, що красується веселим мудрим трудом.
На обід Дмитро не пішов. Біля самої ріки розклав багаття, поклав у присок кілька картоплин і став підсмажувати на шпичці шматок сала. Сині, кипучі, як спирт, краплини з шипінням падали на вугляки; приємно запахло свіжиною. І в цей час він почув, як далеко понад берегом зацокотіли кінські копита. Підвівся. На рослому коні, пригинаючись до самої гриви, мчав до нього Варивон. З-під кашкета вибилось пасмо волосся, рудою щіткою коливалось на чолі.
— От кому розкіш! Картоплю пече, сало підсмажує, природою любується. Курортник, значить, та й годі. Здоров, Дмитре! — ткнув куці міцні пальці назустріч Дмитровій руці.
— Здоров, — допитливо поглянув на товариша, і тіло зразу ж напружилось: розумів — недарма розшукував його Варивон.
— Корчуєш? На індуську роботу перейшов? — насмішкувато оглянувся навкруги, покосився на Дмитра. — Ну, а про тебе, бригадире, в газеті напечатали.
— Уже, — спустились плечі, і губи зразу ж посіріли, як приск.
— Уже, — зажурено в унісон відповів Варивон, скорботно підпер щоку рукою і враз розсміявся.
— Ти чого? — незрозуміле поглянув на товариша, насторожився і потім злісно процідив: — І ти радієш?
— І я радію. Чому б не радіти, товаришу бригадир? — знову з перебільшеною скорботою похитав головою і знову розсміявся.
Дмитро нічого не відповів. Різко відвернувся од друга і швидко пішов понад берегом. «Хто б міг подумати, що Варивон такий порожняк? Що йому? З усього б сміявся, насміхався. За гостре слівце рідного батька продасть. Оце тобі й товариш».
І шкода було чогось, що болюче обірвалось, як перетягнута струна.
— Дмитре, — наздогнав його Варивон і заспокійливо поклав важку руку на плече. — Не кип'ятись, бо навіки ошпариш мене.
— Іди, Варивоне, подалі. Не мозоль очей. І без тебе…
— От дурний чоловік. Я приїхав до нього з радістю; дивись, як написали про тебе, — і простягнув учетверо складену газету. Дмитро люто вихопив її з рук, розгорнув, швидко пробіг очима по перших шпальтинах, і його зір прикипів до третьої сторінки. В невеликій статті «Думи бригадира» писалось про те, як добре працювала його бригада в цю весну і як думає він зібрати високий урожай гречки. Згадувалось і про добірне насіння, і про бджоли. З жадобою п'ючи кожне слово, він уже хмілів і обм'якав од припливу великої і млосної радості.
— Ну, знаєш, Варивоне, бувають же в світі чудеса, — здивовано розвів руками, подивився на товариша, притулив його до себе, поцілував і тихо засміявся нервовим сміхом.
— Що це я тобі став таким гарним, значить, як дівчина? Ні, брате, поцілунком не відкупишся — тут діло премією пахне.
— Чим же тебе преміювати? — засміявся Дмитро.
— Всіма твоїми книжками про просо! Що, перелякався?
— Ти і так їх мені з самої зими не приносиш… Ну, прямо наче тобі світ іншим став. І хто б це міг написати? Спасибі, Варивоне.
— Споживай на здоров'я. А як розсердився спочатку? Вже, напевне, в душі всяку чортовщину на Варивона гнав. Еге ж?… Прочитав я це, Дмитре, і так зрадів, неначе про мене написали, та ще й сильніше, бо тобі тепер підтримка більше важить, аніж мені.
Сіли біля багаття і, обпікаючи руки, почали їсти картоплю.
— Стаття — статею, а як далі зі мною? — раптом похмурнів Дмитро.
— Кушнір наказав, щоб тебе з-під землі витягнути. Зараз же поїдеш. Прийдеться тобі, як іменинникові, дати коня, а самому пішки чимчикувати. Незручно ж бригадирові, про якого в газетах печатають, за кінським хвостом іти. Тільки ти обережно, мій Воронько норовистий: як скине тебе — знову в газеті напечатають статтю «Падіння бригадира»… Так поспішай до своєї бригади сіяти гречку… З району приїздив один працівник, добре нагримав на Кушніра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу — знімають.
— Бре! Оце так радість!.. Ох, і чолов'яга ж попався на моє щастя. Золото — не чоловік, — розповів Варивонові про Івана Васильовича.
— Так це ж наш новий секретар райпарткому. Іван Васильович Кошовий. Ох, і тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким їхав.
— Та ну?!
— От тобі й ну! Ніколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько.
— Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у моїй шкурі ці дні пожив. Усе всередині переїлось. От і вини не чув за собою, а йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а відірватися нам від колгоспу, від своєї сім'ї — це прямо видима смерть. До цього нещастя не почував, скількома нитками я зв'язаний з усіма.