— Чому?
— Щоб не вилягло.
— Який ти обережний став! — здивовано засвистав Романенко. — У шахах в тебе більший розгін… Це добриво якраз пішло б на утворення зерна, а не листя і стебла.
— Невже?
— От тобі й невже, я ж тобі говорив: ти не тільки королеву проморгаєш.
— Це мені ваш директор товариш Моторний порадив.
— Ну, я не директор, — загарячився Романенко, — але такої дурниці ніколи б не городив. — Як вітром здуло його хитрувату насмішкуватість. Обличчя стало зосередженим і впертим.
— Невже товариш Моторний міг помилитися?
— Помилитись? — для чогось перепитав Романенко, скубучи рукою молоду травицю. — Може, тут щось і більше є, ніж помилка…
На стежці з'явилася невисока постать Крупяка. Він підозріло і насмішкувато оглянув Шевчика та Романенка. Така дружба найменше подобалася йому.
«З цього молодого шпака не можна очей спускати. Усе йому не подобається. До всього йому справа є. Теж мені науковець. Тільки з вишу вискочив, оперитися не встиг, а вже на західні наукові світила починає тінь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомітно сплавити його зі станції, бо це із тих ранніх, що до самого корінця докопуються».
— Ну, чемпіони, хто із вас перемагає? — невимушене засміявся, підходячи до шахістів. — Може, зі мною хтось позмагається?
— Можна, — відповів Романенко. — Яка рука?
— Права… Знову мені чорні!
— Ви завжди чорними граєте, — покосився Романенко на Крупяка.
— Бо мої науковці об'їжджають мене, — віджартовується, не випускаючи жодної інтонації Романенка.
— Ні, в роз'їздах більше директор буває… Шах вашому королю. Нехай підіймає поли.
— Відступаю назад.
— А як же інакше!
— Помилку зробив.
— Це не помилка, а щось більше.
— Один хід був невірний.
— На мою думку — усі. Іще шах.
Крупяк почав нервуватися.
— Програю.
— Що й треба було довести!
«Ні, таки тол необхідно десь подіти, не тримати тут, — твердо вирішує Крупяк. — Цей жовторотий насмішник до всіх потайників добереться».
З тяжким серцем повертався Григорій додому, хоча й не знав, кому вірити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнів не давав спокою, почала закрадатись підозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висівати мінеральні добрива. Згодом Григорій напав у обласній бібліотеці на потрібну літературу і, сердячись на себе і особливо на свого порадника, вичитав, що мінеральне добриво тільки збільшило б урожай. Після того його цілу ніч мучили турботи, а ранок стривожив і налякав до півсмерті.
З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Світліючи, вони все вище піднімались угору, і раптом сипнув град. Холодні, завбільшки як лісовий горіх градини, просвічуючись двома темними колами, були на диво схожі на мертві риб'ячі очі. Земля вкривалася білою рухливою пеленою, і Григорій, сповнений внутрішнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки шапку і кинувся в поле, ледве відчуваючи дошкульні удари градин. І чим далі він біг омертвілими вулицями, тим міцніше перемежовувались почуття страху і надії: здавалось йому — град зменшувався або рідше йшов з правого крила хмари.
На перехресті Григорій побачив невелику, очевидно, жіночу постать, незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в прискореній ході, в характерному повороті голови. «Василина!» — здогадався, вже наздоганяючи молодицю.
— Ти куди, жінко добра?
— На поле, — сумовито глянули на нього потемнілі виразні очі. Усе обличчя молодиці було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. — Що буде із нашим житом? Стільки працювали…
— Не знаю. Здається, зменшився град… Зменшується!
Поки вони добігли до своєї ділянки, небо прояснилось, засиніло льодком, і сонце раптом обсіяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом.
— Вилягло! Усе вилягло! — з болем вигукнула Василина і для чогось почала вигрібати з поля на дорогу добірні градини. Холодні мармурові грудки вогнем обпікали руки, затискали подих у грудях.
Григорій зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменіє його тіло. Жита, — неначе хто велетенським котком проїхався по них, — лежали на землі. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю. Стебла були перегнуті, але не переламані. І зразу ж зажевріла надія. Тихо підійшов до Василини, заспокоїв:
— Ще підійметься наше жито.
— Підійметься? — аж підвелася і поглянула заплаканими очима на Григорія…
— Неодмінно. Стебло міцне і ніде не перебите. Ось перевіримо всюди.