Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожної стеблини. А сонце уже дужче пригрівало; запарувала земля, потім прокинувсь, дмухнув вітер, і все поле почало ворушитись, підніматись зеленим огнем.
— Григорію, ви бачите? — захоплено вигукнула Василина, І знову очі її просвітились сльозами.
— Дивлюсь, — радісно відповів, прислухаючись до такого рідного і дорогого шереху і шуму. І не витримав Григорій, щоб не похвалитись:
— Василино, ти бачила коли-небудь таке поле?
— Не бачила. Батько мій приходив позавчора з лісу. Подивився на нашу ділянку й тільки головою похитав. «Немало, — сказав, — прожив я, дочко, на землі, а такого дива не стрічав. Тепер і лаяти не буду, що цілісінькі дні пропадаєш на полі. Заслуга вам від людей велика буде. А держава, гляди, ще й медалями нагородить».
— Ну, то він уже хватив через верх, — злякано замахав руками Григорій, чуючи, як аж холодіє всередині від незвичного хвилювання. — Перехвалив нас твій батько.
— Перехвалив, — охоче погодилась молодиця, але вираз її обличчя говорив зовсім інше, ніж слова, говорив те, що було душевно зрозумілим і їй, і Григорієві.
Після пережитого страху вона тільки тепер відчула глибоку втому, але додому не йшла: хотіла побачити, коли підіймуться останні прим'яті гнізда буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув:
— Воркуєте, вражі діти! Я зразу догадався, що ти, жінко, на побачення спішила. Гляди, щоб гарапник не погуляв по тобі.
— Гарапник два кінці має, — уся зарошена і щаслива, підійшла до свого чоловіка. — Подивись, яке жито у нас!
— З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готові пампушки збирати? В Ободівському колгоспі, кажуть, уже на плодових ділянках четвертушки вина родять, а скоро й півлітри почнуть.
— Цить уже, — засміялась і вогкою рукою затулила уста чоловікові.
— Навіть і висловитись не дасть. Що то, значить, дай жінці рівноправіє, — з удаваною скорботою похитав головою Варивон. — Ну, пора уже додому… Григорію, а ти не думав над таким ділом: чи не можна стебло пругкішим зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане.
— Думаю, Варивоне, — коротко відповів, слідкуючи, як перекочуються полем обважнілі жита, пересипані янтарними, наче ягоди, краплинами.
Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон і Василина пішли у село, а Григорій ще довго ходив полями, що прісно пахнули молодим відпаром.
Увечері зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами і подався на короварню.
— Григорію! У нас сьогодні радість. Принцеса двох теляток привела! — вибігла йому назустріч міцнотіла завзята Катерина Прокопчук.
— Це добре. А чого у вас гній не вивезений подалі од короварні? Всяку нечисть, мух біля молока розводите.
— Вже двічі казала конюхам. Не слухають мене.
— А голові казала?.. Які телята славні, — підійшов до породистої корови, що саме умивала язиком своє дитя. Доторкнувся до телички, і Принцеса жалібно замукала, вивертаючи назовні вогкі, сумовиті очі. — Не плач, не плач…
Це були дрібні краплини на зелених листках буднів, одначе Григорій не міг обійтися без них, як не обходиться людина без хліба чи води. З проникнення в найдрібніші турботи дня складалося тверезе відношення до праці та людей, приходили нові роботящі задуми, і вони, мов надвечірнє сонце, єднали сьогоднішнє з прийдешнім.
Над сизою від роси долиною все нижче опускався вечір, пригинаючи молодика до неясних обрисів хатів. Біля рівчака Григорій наздогнав Софію. Задуманими очима подивилася на нього дружина і мовчки пішла по кладці, що, вигинаючися, розбудила занепокоєний плескіт.
— Софіє, чого ти така? — охопив на тому березі тонкі плечі дружини.
— Сьогодні, Григорію, від мене двох найкращих дівчат забрали, — тихо промовила, тісніше притуляючись до чоловіка.
— Як забрали?! — аж зупинився, обурений і лихий.
— Ти не кричи. Ланковими їх поставили. Сказали, що виросли в мене дівчата. Хай більше діло піднімають.
— Он воно що, — заспокоївся Григорій. — І ти боїшся, що не впораєшся зі своєю роботою?
— Ні, з роботою впораємося. От тільки на душі у мене так, як у матері, що віддає своїх дочок: і радісно і тривожно… Відлетіли від мене мої горлиці… Завтра нові прилетять…
І навіть голос у Софії став на диво схожий на материний, переснований втіхою і тихою печаллю.
XXVІІІ
Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чіткі відповіді Леоніда Сергієнка. А той, і сам почуваючи свою силу, так «різав», начеб строєвим кроком карбував гомінку землю. Навіть звідкись у голосі знайшлися солідні басові струни, і Леонід особливо натискав на них, коли громив троцькістів, бухарінців, зінов'ївців та іншу погань.