— Полікарпе Явдокимовичу… Це ви?.. Драстуйте, — низько вклонився, до болю стискаючи вила в руках. А за плечі кігтями вчепився страх. І вже пітне тіло, холонучи, зовсім не чуло пощипування перетертих стеблин і колючого насіння. Із темряви суворо глянули невблаганні очі нового прокурора.
— Що? Увесь у батька вдався! І на висилці хочеш замінити старого? Його там місце ще не прохололо, — так промовив, наче кожне слово було каменем.
Василенко, як щур, зарився у сіно, а Карпо підступив ближче до Сергієнка, покірно нахилив голову, обтрушену сухими стеблинами сіна.
— Усі злодійські курси пройшов? — злісно відкусував Полікарп.
— Правильно, Полікарпе Явдокимовичу, — зітхнув. — Навчив мене красти батько, будь він не ладен зі своєю наукою. З дитинства навчив. А зараз нічого не можу вдіяти з собою. Що вже не робив…
— Ну, то ми тобі зробимо, — пообіцяв Сергієнко.
— Тепер моє життя у ваших руках, — важко промовив Карпо, надіючись на одно: розжалобити Полікарпа. Шукаючи порятунку, коловоротом завирували думки; просіваючись, вони переливалися в покірну розслаблену мову, тремтіли безвільним полохливим листом.
Полікарп насторожився. З подивом слухав Варчука, а потім різко обірвав:
— Не прикидайся дурником і овечкою. Твої ікла аж смердять здохлятиною. Мов лисяче кубло смердять.
— Полікарпе Явдокимовичу… Що хочете зроблю. Всю душу віддам…
— А вона, ця душа, в тебе є? — повеселішав Сергієнко. — Інтересно б було хоч здалеку подивитись. Вона в тебе певне схожа на клубок зарази.
— Яка вже не є… Заплачу вам…
— Багато?
— Багато, багато! — зрадів Карпо, і мова його стала жвавішою. — Стільки ви не скоро заробите в колгоспі…
— Ох, і сукин же ти син! — отверезив його Сергієнко. — Ти людську совість хочеш злодійським карбованцем вирвати! Як печінки у нас колись виривав?
— Полікарпе Явдокимовичу…
— Замовч, стерво погане. В міліції поговориш…
Карпо аж затрусився: зрозумів — Полікарпа нічим не обломиш. До дрижання напружилось міцне тіло. Люто відхилився назад, скошеним оком зміряв віддаль до річки і кинувся з вилами на Сергієнка. Той спритно відскочив убік, метнувся до другого стіжка. Карпо круто обернувся назад, щоб зустріти Полікарпа з протилежної сторони: хотілося вбити чоловіка з одного вдару — тоді не буде слідів крові. Але Сергієнко, очевидно зрозумівши намір Карпа, щось крикнув і побіг до Бугу.
«Оце гаразд. Сам до ріки побіг», — зловтішне рвонувся вперед.
— Їж, зараза, і хай тебе раки їдять! — перекривився в злобі, наздоганяючи Полікарпа.
І в цей час хтось, як обухом, вдарив його по голові. Карпо, випустивши вила, широко закружляв по лузі, але втримався на ногах.
«Дмитро Горицвіт», — з жахом різнула догадка.
Але коли мигнула блискавка, він побачив, що біля Полікарпа стояв його син Леонід.
«Тепер кінець», — похололо всередині, і він м'якими котячими стрибками кинувся шукати порятунку до Крупяка.
Скошений луг шершнями опікав йому ноги; у пітне тіло кліщами в'їдалось насіння, моторошними людськими голосами обзивалась ріка, а попереду грізно схрещувались блискавиці.
І все, усе йому здавалося чужим і ворожим на цій грозовій землі.
Глухові лісові дороги і бездоріжжя надовго замели Карпові сліди. В похмурого лісника Шкаварлиги, високого чолов'яги з розбійницьким виразом обличчя, молодий Варчук знайшов гостинний притулок і нову роботу. Коли він уперше побачив насторожену високу постать лісника, то зразу ж з опаскою покосився на нього: «З таким не доведи господи стрінутися в тісному закутові… Це — фрукт!»
Другого дня Карпо прокинувся в невеличкій небіленій кімнаті, забризканій краплинами застарілої живиці. У вікно обережно постукували гілки чорноклену, обтрушуючи на землю і шибки ще неблискучу матову росу. На широких лавах стосами піднімалися пачки осикової стружки.
«Скільки її!» — здивувався, шарудячи рукою по тоненьких сухих платівках.
За стіною хтось скочив босими ногами на підлогу, смачно позіхнув і гукнув тремтливим тенорком:
— Агей! Брашка Шкаварлиги, піднімайсь!
Карпо також схопився з постелі, з усмішкою подумав: «Брашка Шкаварлиги. Краще не вигадаєш!» — І зразу ж його обличчя стало шанобливим, підкреслено радісним: на поріг, згинаючись, увійшов з якимсь обтесаним цурпалком сам господар. Його м'ясисті порізані щоки зараз, після гоління, були вогкими і темносиніми; на підборідді ясніше виділявся задавнений шрам.