Ось він виходить зі своїми друзями до ріки. А сніжок пахне березневими приморозками і березневим відсонням.
— Хлопці, уже пора сонце неводом витягати, — промовив, підходячи з друзями до самої кайми небосхилу.
І сонце, почувши молоді голоси, велично виплило на круту луку голубого шляху, розлилося золотою повінню. Під снігом враз затокували струмки, потім на ранній зелені блакитними блискавцями затрепетали потоки, і всі шляхи, усі села бризнули рясним теплим цвітом.
На широкі поля, гордовито і радісно, поспішала його велика рідня. Заметіль співучого цвіту устеляла її дороги, і дівочі коси грали промінням та яблуневими пелюстками. Потім з-під цвіту, як табуни снігурів, заколивались червонобокі яблука, і синіми дощами пролилися сливи… А самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всі хмари, і колос, задихаючись од спеки, простягав до людей свої теплі дитячі ручата, просив захисту і порятунку.
— Господарі, повертайте ріку на поля! — звідкись долітає владний і стурбований голос Степана Кушніра.
Внизу загуділи мотори, і вода схвильованим контральто почала підійматись по нагрітих трубах, перехлюпнулась на ниви і зашуміла зеленими подолками по усьому полі, не оминаючи ні одної стеблини… І щасливий колос на всі боки поклонився людині…
— Вставай, Льоню. Світає!
XXXІV
Осінь. Золота осінь.
В ясному, чутливому небі білосніжними айстрами пропливають хмари; на деревах чіткішає різьба пурпурових узорів, а всі дороги дивовижно пахнуть свіжим зерном і яблуневим повівом. Ранки стоять наче вино. І Кушніреві приємно бачити, як на шляху, з-під самого сонця, чорними веселими краплинами одриваються машини і, збільшуючись, летять живим пунктиром до села.
Давно вже виконано першу заповідь перед державою; уже гарячі трудодні повновісно вляглись в засіках колгоспника червленою пшеницею, самоцвітами гречки, сипким бісером проса. І Кушнір тепер з хвилюванням стрічає машини; на них похитуються усипані живицею соснові дошки, сіріє згустками туману цемент і червоніє полуницею дзвінка цегла.
Молоді білозубі шофери, сміючись, молодцювате пролітають біля свого голови і повертають до просвітленого Бугу.
«Орли», — любовно проводжає очима Кушнір своїх комсомолят і довго вагається: чи піти на будівництво електростанції, чи до сіячів. Воно і незручно знов повертатися до річки, але ж при розвантаженні ще може щось трапитись. Кушнір явно обманює себе: знає — все без нього буде гаразд, але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто повертає до Бугу. І хай тепер попробує який-небудь скалозуб пирхнути, що голова днює і ночує на будівництві! Чортові непосиди. Знайдуть яку-небудь слабість у чоловіка і вже будуть переморгуватися і непомітно кривитися при ньому, поки щось нове не відшукають. А про лампочку у вазі вже навіть в районі знають. Певне Борис Зарудний роздзвонив по усіх усюдах. Вертун нещасний. Та премію доведеться видати хлопцеві: не працює, а творить.
Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камінь. В ці радісні звуки вплітається шум машин, спів течії, плескіт весел, мелодійна мова, і з обличчя Кушніра змивається заклопотаний вираз. Він уже не помічає, як будівники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересміхуються між собою, говорять про якісь магнітні хвилі, що впливають на декого з начальства.
— Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? — крізь задуму схоплює заплутану нитку жарту.
— Про який там магнетизм? — . спочатку ніяковіє Борис Зарудний і зразу ж веселіє: — Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивість намагнічення, яку має вся земна куля.
— І твій язик, — серйозно додає Кушнір.
Навколо вибухає неймовірний регіт. Одначе Борис не розгублюється — він знає, чим можна вразити Кушніра.
— Степане Михайловичу, через шість днів ми з дериваційним каналом покінчимо.
— Як через шість днів!? — радіє і робить вигляд, наче нічого не знає про нові наміри молоді.
— Покінчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано!
— Так нещодавно ж були інші розрахунки?
— То нещодавно. А це сьогодні! В соцзмаганні ми ростемо по геометричній прогресії.
— Ну, спасибі, молодята. Порадували старого. Будівники з Багрина здорово обігнали нас?
— Ні, майже рівно ідемо.
— Майже рівно? Це добре. А от коли б нашу рівну лінію вище, вище, соколом пустити? Стрілою!
— Тяжкувате буде, — завагався Прокопчук, — там раніше почали роботу.
— Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! — поспішно говорить Кушнір.