— Марку Григоровичу, тепер видно вам оріхові шляхи, рівні, широкі, врожайні? — ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи багрець і позолоту дібров, поспішають у поле духмяні дороги.
— Видно, Іване Васильовичу. І досі дякую за науку товаришу Маркову… Поїхав чоловік од нас, а сліди його живими дорогами підіймаються. Ніяким вітрам їх не здути, ніяким зливам не змить. От в чому сила чоловіка.
— Більшовика, — коротко промовив Іван Васильович.
— Більшовика… Оріхові шляхи! Не сіра осіння голизна, не плакучі ниточки вербиці, а гіллясті врожайні шляхи Яка то розкіш!
— Не розкіш — життя наше. Багате, красиве, радянське Дівчата приносять пісню в лісовий сад, і ласкава задумана осінь стає молодшою. В плетені з червонолозу кошики влягається золотистий пармен, соковита з краплинками ластовиння дубівка.
Марта Сафронівна, ніяковіючи і червоніючи, вітається з секретарем райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорідна, мов погожа осінь.
— Що нового, Марто Сафронівно?
— Урожай збираємо. Дівчата мої на обідню перерву ходили в ліс по гриби.
— Назбирали?
— Багато. Може зготувати вам на багатті? Щоб димом і лісом пашіли?
— І щоб потім губ-губ кричав? — згадав подільську примовку про гриби.
— Не кричатимете. Дівчата мої почали у листі пекти гриби, а потім, дивіться, така догадка їм прийшла…
— Яка? — одночасово запитали Іван Васильович і Марко Григорович.
— Пізньої осені згромадити і спалити листя. Скільки тоді попелу в нас буде, та й шкідників поменшає.
— З-під самого носа перехопили ідею. Формені непосиди, — похитав головою Марко Григорович.
— Молодці ваші дівчата, Марто Сафронівно, — прямує до гомінкої бригади Кошовий. — Цю думку треба в широкий світ пустити.
— Прямо з-під самого носа вихопили ініціативу, — ніяк не може заспокоїтися пасічник. — Більше думати почали люди про колгосп.
— І щоразу про нове думають.
Марко Григорович допитливо поглянув на Івана Васильовича. Але той рівно закінчує думку:
— Це тому, що колгоспне життя уже твердо увійшло в наш побут.
Сонце сідає в пурпурові хвилі дібров; долини дихнули туманом, засміялися сині дороги, кличучи колгоспників у село.
Пізнім смерком повертається додому Олександр Петрович Підіпригора. Усе його тіло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою. Він таки засіяв раніше строку усю осичину, і значимість зробленого діла хороше вляглася в його душі.
На подвір'і стоїть безтарка, наповнена яблуками.
— Олександру Петровичу, привезли вам трудодні! — гукає чубатий їздовий. — Багата осінь прийшла в цьому році.
— Самі зробили її багатою, — статечно відповідає Олександр Петрович, — постаралися і зробили.
Розвантаживши безтарку, він тихо входить у хату. З кімнати чути дзвінкий голос його мізинчика Ліди, учениці сьомого класу. Батько спочатку з приємністю дослухається до бігу слів, а потім починає все більше хмуритися. «Що вона таке страшне читає?» — уже сердиться Олександр Петрович.
«Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь нього видко обом — і Андрієві, і Маланці — як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті…»
Олександр Петрович більше не може витримати.
— Лідо, ти що це читаєш мені?
— Книгу.
— Сам знаю, що книгу. А що це за книга?
— Хрестоматія. Урок по ній задали.
— Як урок!? — обурюється батько.
— Просто урок. Напам'ять треба вивчити.
— І навіть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? І що це за осінь така… неправильна?
— Дореволюційна, — сміється Ліда.
— Дореволюційна. Так би ти й зразу сказала. Тоді все правильно, — заспокоюється Олександр Петрович і трохи ніяковіє, що не знав такої книги. — А про нашу колгоспну осінь ви вчили урок?
— Ні.
— То вже зовсім погано, — хитає головою батько. — Ти перекажи вчительці, щоб сперва про нашу осінь уроки вивчали. Дореволюційна й почекати може.
— Учителька нам сказала, щоб ми самі склали твір про осінь.
— От і напиши толково.
Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освітлені місяцем пишні червоні жоржини. По шляху поспішають у вінках ясного світла машини, вулицями ще поскрипують наповнені яблуками безтарки, а з усіх кінців села розтікаються свіжі, соковиті голоси: