— Варивоне, покинь, — сміючись, смикнула Василина чоловіка за рукав.
— Ти думаєш, він колись Івану Васильовичу не так про гречку говорив?
— То колись було, — повеселішало обличчя Дмитра. — А ти підкажи, що говорити з вершини сьогоднішнього дня?
— Бач, Василино, який це товариш: тільки, значить, хоче говорити з вершини, на менше ніяк не погодиться. Що йому порадити?
— А що ж йому радити? Краще державної постанови про поліпшення зернових культур не вигадаєш. З неї й треба починати, — впевнено відповіла Василина.
— Чуєш, бригадире, голос маси? Слухай і дослухайся. Моя жінка різні новини, як вірші, напам'ять знає. Словом, дали їй рівноправіє, то тепер мало прав у чоловіка залишилося — всі собі забирає. — Варивон любовно покосився на Василину і, вийнявши олівець та блокнот, уже серйозно заговорив до Дмитра:
— Збори наші задумані інтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично і практично повинні роз'яснити всім, що кожну путящу рослину треба неодмінно поліпшити агротехнікою. Колись ми з тобою найбільше гріли чуби над добором насіння, а тепер нам випадає ширше думати над мічурінським вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвід є і в нас, і в івчанців, і Немерчанську дослідну станцію ти неспроста відвідував. Надіюсь, не широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. І вершина твоя — це вище підняти нашу працю, от як жито на пагорбі підіймається. Тільки слова підбирай вірні, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з деякими відсталими агрономами. Про це і Іван Васильович натякнув. Він кріпко на твоє слово надіється.
— Ти виступатимеш?
— Наша хата двох ораторів виставляє. Я вже навіть встиг у Василинині шпаргалки заглянути. Вона про створення добірного насіння говоритиме.
— Ну й безсовісний ти, Варивоне. Вже так заховала свої записки…
— Знову починається самокритика, — зітхнув Варивон. — Так уже мені, бідному та безталанному, перепадає від своєї жінки, так перепадає, що інший бригадир махнув би рукою на таку ланкову і вприйми до рядової пристав би…
Наближалися до ріки. Її мелодійний повів уже коливався над полями, її одсвіт напливав на жита, і вони, здавалось, виростали на фіалковій поранковій годині і пахли ромашкою, наче дівочі коси. Навколо розсівались, пересновувались, перехлюпувались пташині співи, єднаючи луги з лугами, береги з берегами. От і розкрились ці молоді береги, в зелені і сузір'ях квіту. Сонце, шукаючи броду, сторожко зупинилося посеред ріки; на моторному човнику зі сміхом пропливли дівчата у вінках, і в бездонному плесі вінками закружляли хмари.
— Глянь, Дмитре! — Варивон крутим плечем наліг на плече товариша.
З-за пагорбка тихо підіймались діди. Літа уповільнили їхню ходу і кров, вони ж зимнім холодом обвіяли їхні голови.
— Інспектори якості! — з пошаною обізвалась Василина. — Дбайливі очі наші.
— Що дбайливі, то дбайливі. Тільки чи не намнуть вони, значить, нам чуби?
— Побоюєшся? — Дмитро вже розпізнає Семена Побережного, і Кирила Іванишина, і старого коваля Йосипа Киринюка, який, втрачаючи зір, мало не з сльозами попрощався з колгоспною кузнею.
— Та щоб дуже, то не дуже: якоїсь великої вади не знайдуть, а вчепитись до чогось зможуть. Безжалісні діди. Колись їм така нива і посеред самого раю не снилася, а тепер вони так і силкуються хоч за порошинку зачепитися.
— Порошинка око засліплює.
— Та я знаю, що ти з дідами заодно, вони люблять таких, — незадоволено пробурмотів Варивон, якого іноді до краю обурювала в'їдливість інспекторів якості. — Помітять тобі грудочку і, аж підстрибуючи, до телефону біжать — давай їм райпартком, і то тільки першого секретаря. На другого — ніяк не погоджуються.
— В'їлась тобі ця грудочка, граючи поглядом, глянула Василина на чоловіка.
Минулого року навесні Варивонова бригада розорала під капусту кусок лужини, зарослої кінським щавлем. Тяжкі плити цілини заряботіли жовтими пальцями щавлевого коріння. Обробляючи неподатливу лужину, в бригаді якось не звернули уваги на самий край поля городників. Інспектори якості знайшли на ньому грудки, які зразу ж в очах дідів стали вже грудомахами, а на зборах виросли в отакенні брили.
— Покажіть мені хоч одну таку брилу, і я згоден понести найбільшу кару! — обурився Варивон, коли його бригаду почав відчитувати вісімдесятлітній, засушений мов корінь, Семен Побережний.