— Варивоне Івановичу, як вам? — довірливо торкнулася його руки Ніна.
— Хороше, дівчино, і добре, що вона не сміється, а тільки посміхається.
— А чому, Варивоне Івановичу?
— Так міцніше її розум і життя показано, — а потім напівжартома додав: — От твій образ уже скульптор інакше ліпитиме, ти нове покоління, яке в радісні часи на світ народилося.
Додому Дмитро прийшов надвечір, коли бджоли живими клубками притишено бриніли біля вічок розпарених вуликів. За густою зеленню дерев і кущів порічок почув дзвінкі голоси Андрія і Ольги. Хотів спочатку піти до дітей, але роздумав і ліг на траву біля яблуні. Навскісне сонячне проміння золотіло верховіття дерев, крізь листя просвічувались обриси яблук і груш.
— Розкажи мені казку, Андрію, — попросила Ольга.
— Тобі тільки казки в голові, — розважливо відповів.
— Бач, який ти добрий. Усі кажуть: у вашім класі ніхто краще за тебе не розповість. А тобі для мене жаль щось розказати. Чуєш, розкажи, Андрію. То я тобі книжку нову дам почитати.
— Яку?
— Гарну. Мені піонервожата дала. Розкажи, Андрію.
Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспівала іволга і, війнувши гарячим пір'ям, перелетіла на друге дерево. І легко, наче продовжуючи пісню іволги, задзвеніли срібні ноти дитячого чистого голосу.
— Колись у давню давнину на нашу рідну землю нападали турки і татари. Де тільки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони убивали або забирали в полон, малих дітей топтали кіньми, а села палили лютим вогнем, як фашисти в Іспанії.
Тоді на нашім Поділлі, коло Бугу на кручі, де тепер каменоломні стоять, жив брат Іван із сестрою Яриною. Жили вони у великій дружбі, бо нікого в них не було з рідні — всіх турки порубали. Поїхав одного разу брат у ліс на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона — аж чорна хмара заступила сонце. Кинулась дівчина в двір, а до хати чорніше чорної хмари мчить орда. Метнулась утікати, побігла понад кручею; гострий камінь до самої кості ріже білі ноги дівчині, колючі кущі розривають руки, рвуть буйні коси, що плечі встелили; а дівчина біжить, та несила втекти від погоні.
«Краще мені смерть, чим неволя», — і з високої кручі кинулася в Буг. Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен і повисла над рікою. Схопили її людолови, зв'язали мотузком і потягнули за конем. Біжить дівчина шляхом і чорну землю сльозами засіває, кров'ю червонить…
Тої години брат далеко заїхав у ліс. І от почав під ним спотикатися кінь. По рівному іде, а спотикається. Серцем відчув Іван горе — і погнав коня додому. Коли виїхав із лісу, тільки побачив чорний дим і стовп рівного полум'я замість своєї хати. Щосили погнав коня, напав на слід цих фашистів і вирішив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону.
У дорозі зустріла його ніч, темна, невидюща. Утомився кінь, голову понурив, милом стікає, а тут ще річка перегородила дорогу;
«Прийдеться відпочити тобі, товаришу», — пустив коня на долину, а сам дивиться в далечінь — очей не спускає.
Аж от за рікою запалали вогні. Зрадів брат: «Нападу вночі на фашистів і відіб'ю сестру».
Та не дочекалась його Ярина. Тільки почали вороги засипати біля вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до крові впилась в її руки, і кинулась тікати. Побачила її варта, почала переймати, кіньми здоганяти.
Догнали сестру у степу, кіньми прибили; потім осліпили її, відрізали буйну косу, а шаблями посікли тіло на дрібні шматки.
Вночі, коли згасли вогні, переплив брат річку, напав на людоловів, порубав, розігнав їх, а сестри не знайшов.
Три літа і три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами і на своїй і на чужинській землі. Була йому в битвах удача, тільки серце удачі не мало — ніде не міг відшукати Ярини.
На четверте літо знову попав брат на те місце, де колись вперше побив ворогів. Підійшов до молодої гінкої берези, щоб зрубати її. Тільки намірився шаблею, а береза заговорила до нього:
— Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза біла — це моє тіло, а трава шовкова — моя буйна коса, а чорний терен — мої карі очі…
Замовк Андрій, і після довгої мовчанки з жалем обізвалась Ольга:
— Коли б не почав братік попасати коня, а переправився через річку, то й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу, Андрію?