Авжеж, так, — здивовано погодився брат, не сподіваючись, що Ольга зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усміхнувся: ця Ольга завжди що-небудь скаже несподіване. О, вони в нього обоє до науки охочі, буде толк… Аби тільки спокійно в світі було, та щось не схоже на спокій, — задумавсь.
А в душі ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високі кручі і замучена дівчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев і любовним зором зупинився на Андрієві, що був, як казали, увесь у батька — і з лиця, вдачі.
— Пішли, діти, до хати.
— Таточку, а де ви були? — кинулась Ольга до нього.
Андрій підвівся і спокійно, розумними, трохи сумовитими очима подивився на батька.
— На полі, дочко. Жито там наче гай стоїть.
— А чого ж мене не брали з собою?
— Щоб не плуталась під ногами, — промовив за батька Андрій. — Заблудишся в житі — хто тебе відшукає?
— Не бійся, хто схоче, той відшукає і на самому краю світу, — гордовито підвела голову, як справжня наречена: і ці слова, і манеру триматися вона вже встигла перехопити від врослих дівчат.
На подвір'ї біля квітника поралась Югина, до неї напівзаплющеними устами тягнулися барвисті квіти. З легким усміхом подивилась жінка на дітей, чоловіка.
— Давно з Городища приїхала?
— Нещодавно, Марко Григорович і Соломія привіт передали тобі, запрошують до себе, — подивилась на Дмитра. І той голубий погляд, не вицвілий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять років тому.
У хаті коло вази з квітами лежав невеличкий, очевидно Від пістолета, набій; по ньому корінчиком покрутився розбухлий слід іржі. На обідку біля капсуля двома мурашками чорніли чужі літери.
— Югино, звідки ця погань взялась?
— В Городищі знайшла, — відповіла безтурботно, а Дмитро Замислився.
ІІ
Нарешті Андрій упросив батька піти в яр, щоб побачити старе Городище.
— Далеко йти, пристанеш.
— Не пристану, — уперся хлопець на своєму.
В неділю, після сніданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро перекинув на плече дробовик і пішов з сином в чорнолісся.
Вночі пройшла гроза, і тепер в дорожних вибоїнах ще стояла зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками.
За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до самої землі, оповив сизою вологістю сліпучу зелень. Сумовито було дивитись на спустошене, витолочене, покручене вітром і негодою привілля, що курилось на сонці, мов пожарище. І раптом на очах почала оживати долина. Заспівали, затукали тяжкі краплини, спадаючи з листя і квіту на землю, заворушилась, без вітру зашуміла трава, зводячись і підстрибуючи вгору. Спочатку підводились окремі кущі, зелені і свіжі, міцніші в корені і стеблі, а між ними сіросизуватими западинами ворушилась неспокійна луговина. По ній, мов рибини, скидались зернисті покучерявлені кетяги квіту, довго перехитувались і гордовито стихали, п'ючи густе сонячне проміння. А потім, зразу, пружно підводились цілі прогалини, даючи знак іншим, і весь простір, міняючи барви, підводився міцно і вперто, розливаючи навколо п'янкі пахощі.
— Дивіться, тату, — не так захоплено, як здивовано промовив Андрій, оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море.
— Оживають, сину, бо таку породу ми сіяли, міцну, — задумливо промовив, дивлячись в далечінь.
Прісною прохолодою повіяло з лісу. На прогалинах так пахли голубі шапки чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-під кущика пурхнула довгонога поцябрушка і, дрібочучи продовгуватим, сизокрапчастим тілом, побігла, цінькаючи, по вигнутій оброшеній стежці. Могутнім спокоєм дихало чорнолісся. Вузлуваті натруджені дуби важко розкинули нерухомі шатра зубчастого листя. У гущавині чорних стовбурів блискавицями спадали білокорі берези, без вітру шумів полохливий лист на осиках.
З неприхованою цікавістю оглядав Андрій лісову красу, обминаючи прогалини, засіяні просом, пшеницями, яблуневі сади, огороджені воринами або просто обсаджені вишняком і черешнею.
Ледве помітною стежкою вийшли на пасіку. По траві і в блакиті синяка та фацелії довгими рядами бігли червоні вулики. Біля контрольного, навпочепки, сидів старий Марко Синиця, курникаючи під ніс якусь пісню.
Найменша дочка його, Соломія, студентка сільськогосподарського інституту, підвівши голову, пильно оглядала обсипану плодами яблуню. Знаючи, як його любить білоголовий Марко Григирович, Андрій, не здоровкаючись, зразу ж гукнув:
— Діду, дайте меду!
— Якого тобі, вражий сину? — підводячись, поздоровкався з Дмитром.