— Щільникового.
— Зараз не можна меду їсти.
— Чому, діду?
— Чому? Язик як цурпалок стане. Спухне, — промовив безперечно, стримуючи осміх в розкішній сивій, аж позеленілій броді.
— Ой, діду, а самі просили, щоб на пасіку прийшов.
— Так то ж щоб прочитав мені, старому, яку книжку, розповів про свої одноманітні оцінки. І тепер вони в тебе не змінились?
— Не змінились, діду.
— Все п'ятірки?
— П'ятірки.
— А б'єшся теж на п'ять?
— Всяко буває, діду.
— Соломіє, принеси гостям свіженького.
— Зараз, тату, — майнули між деревами дві чорних коси і синє плаття.
— Не треба, Марку Григоровичу. В нас і свого хватить.
— Як так — не треба? На пасіці бути і меду не попоїсти? Ти що, мене, старого, зобидити хочеш?
— Та нам на Городище треба попасти, не близький світ.
— Успієш іще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Війною пахне, кажуть? Чи то перемелеться?
— Хто його зна, — неохоче відповів.
Отут, в лісах, в зеленому і блакитному світі, наповненому співом птахів і бджіл, не хотілося зараз думати про страхіття, що висувалось із далеких країв.
— Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по світу, як Марко Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як думаєш?.. А ти знаєш — і в наших лісах якась лиха година воду каламутить. Я разів зо два чужих людей здалеку бачив. Не мішало б облаву зробити.
— Дмитре Тимофійовичу, погляньте на нашу яблуню, — підбігла Соломія.
Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як буває в пору безтурботної юності, коли світлі надії скрізь стелять добрі шляхи. Була дівчина середнього зросту, високогруда і гнучка, мов лозина. У кожному русі вчувалася пружність і сила.
«Яку доньку викохав у лісах. Очі аж світяться розумом». — мимоволі задивився на дівчину, пригадуючи, що вже про неї, про її працю в саду і на пасіці тепло писалося в газеті. Обережно пішов поміж вуликами до яблуні. Молода крона аж угиналася від плодів, на яких пробивалися перші промінці рум'янцю.
— Це такі яблука в червні? — здивувався, торкаючись рукою до чистого стовбура.
— А вона думає виростити яблука, мов кавуни, — обізвався Марко Григорович.
— Ні, трохи менші, — серйозно відповіла Соломія. — А от якість кавуна не завадило б прищепити плодовим деревам.
— Яку саме? — недовірливо запитав Дмитро.
— Щоб вони цвіли і плодоносили кілька разів, до самого морозу.
— І це можливо?
— Можливо, Дмитро Тимофійовичу. Наука не знає слово «крапка».
«Селянські діти», — згадав твір Некрасова і усміхнувся сам собі.
«Селянські діти», — як музика обізвалися схвильовані думки, широко розкриваючи новий світ. Прислухався до них, мов до свого весілля, і добрів, і радів, дивлячися то на Соломію, то на Андрія.
Дівчина з подивом бачила, як мінилося обличчя Дмитра.
«Ех ти… маленька, — подумав, ніби про свою доньку. — Селянська дитина… А в інституті вчишся, готуєшся науковим працівником стати. Ти розумієш, що це значить? Певно і не розумієш, бо це тобі звичним здається».
— Дмитре Тимофійовичу, що ви подумали? — червоніючи, запитала Соломія.
— Багато чого… Про державу нашу. Як підносить вона нас. Розумієш, — наче матір дітей на руках.
— Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофійовичу. Навіть не думала, що ви такий… ліричний.
— Прямо не бригадир, а типова… лірика.
Обоє розсміялися.
— Ні, Дмитре Тимофійовичу, то ви сильно передали… Скажіть: у вас є таке відчуття, що наші люди — рідня вам?
— Це ти теж хороше… Велика рідня, — задумався.
— Вірно — велика рідня! Не раз, буває, ідеш містом; ріки людей протікають, а тобі здається — всі вони твої друзі, всіх ти їх знаєш. І ще краще жити і працювати хочеться. І, правда, це анітрохи не дивно!
Повна і чиста довіра якось зразу поєднала літнього чоловіка з повівом самої юності. Як до потаємних найкращих своїх думок, дослухався Дмитро до мелодійного голосу Соломії. Було приємно, що багато її юних поривів також жили і в його серці; було хороше, що з кожним новим словом дівчина стала ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотілося бачити молодість.
Селянська дитина… Як це вузько. Та таку дівчину і всьому світові не соромно показати… Ні, це не селянська — це наша, радянська дочка.
— А ти не боїшся тут, в лісах, жити? — запитав, коли попрямували до хати.
— Чого мені боятись? — здивувалася. — Дробовики є і в мене, і в батька. Вовків завжди одженемо.