І ні разу Дмитрові не подумалось про недалеке майбутнє, що тепер підійшло впритул до нього, ні разу не подумалось про той лихий дикий корінь, що викинув свою ядучу ворсину в несходимий яр, ні разу не подумалось, що цим пострілом обривалось його мирне хліборобське життя. Нове почуття полонило його, давало ясність думкам, як сонце дає тепло багатій ниві. І як ніколи, тягнуло тепер Дмитра в поля, до людей, до праці. Тому й лежали поруч із ліками безості й остисті колоски, розповідаючи про ті дива, що робились без нього на ланах.
Третього дня, коли він лежав після перев'язки на високому ліжку, в хату вбігла Ольга:
— Таточку, до нас дядя Іван Васильович на машині приїхав і знову мені книгу привіз. Дивіться!
Пригинаючись у дверях, увійшов Кошовий.
— Добридень, бригадире. Як здоров'я? — підійшов до ліжка і поцілував Дмитра. — Велику птицю спіймав, Дмитре Тимофійовичу. За її польотом давно слідкували. Більшовицька подяка тобі. Одужуй скоріше. Що колоски розповідають? — усміхнувся і присів у головах.
— Різні новини розповідають. Перехресний спосіб сівби порадує нас, Іване Васильовичу.
— Марія Опанасенко тобі привіт і найкращі побажання Передавала, а в Навроцького, як почув, аж сльози заблищали.
— Що він тепер робить?
— Нові гатунки жита виводить. Захопив собі таку площу, що на ній і дослідна станція вмістилася б.
— Цей захопить. На рибалку не їздили?
— Ніяк не зберусь. З тобою хотілося…
— Поїдемо, Іване Васильовичу. Одне місце я таке намітив.
— Знову цілу ніч протримаєш на воді?
— Цілу ніч, — і захоплюючись розмовою, планами, Дмитро забуває за рану.
ІІІ
— Ти чого?
Він прокидається від знайомого ласкавого дотику невеликих пальців, від повіву гарячих краплин, що падають йому на щоки. І раптом з острахом підводиться з постелі.
Очі в Югини, як два озеречка, переповнилися сльозами; позлипались мокрі вії, тремтять нервово, швидко; здригаються щоки, нерівно перекочується підборіддя. Вона мовчазно охопила руками його шию і обличчям притулилась до шорсткої, зарослої щоки. Сльозина падає Дмитрові в очну западину. І куточок його ока починає часто пересмикуватися.
— Ти чого? — перепитує, і самому стає моторошно від власного голосу. Біль починає підбирати ногу, підводити вгору.
Тиша.
На вікнах погасло сонячне проміння. І настороженими тінями наливається хата, немов перед бурею.
Зашумів надворі вишняк, і вже не було у вікнах зеленого і блакитного світу — тільки сиза мла звужувала день. Дмитро відчуває, як на його грудях швидко б'ється серце дружини, і терпляче жде, поки вона заспокоїться.
В просвітку між двома вишнями бачить: вулицею поволі ідуть жінки та чоловіки; споважніли зразу діти, і по ході, по обрису людей, чіткому і незвичному, він розуміє, що трапилося щось неповторне, страшне.
— Війна? — впивається в голубі блискучі озерця.
— Війна! Фашист напав. — Ще міцніше припадає до нього, ще міцніше затискає його шию теплими руками.
Більше не треба слів, більше не бачить він ні блакитного погляду, ні самої Югини. Може вона тепер відійшла від нього? Ні, певне злилася з ним в єдиному подиху. Оті радісні, невловимі хвилі, що цими днями переповнили його душу, раптом обриваються, і холод просочується аж до мозку.
«Війна! Яка ж вона?» — уявляє розпливчасті тьмяні картини, що заворушилися десь біля обрію.
Бачить їх по-своєму, як бачить хлібороб, що викохав щедру ниву не на радість, а може на поталу.
Який урожай у цьому році! Найстаріші люди не пам'ятають такого. Оновлена земля, наче з глибин своїх, підняла могутню сілу, і закрасувалися жита, вищі росту людського; в садах дерева ломилися від буйного плоду, пасічники ніколи не брали таких узятків. І цю землю, родючу і добру, пригасить, запечалить повів війни…
Бачив на полі бою, як злобне залізо розорювало ниви; не сонячні вінки, а пожежі клубилися в небі, і не радісним перепочинком чи турботою, а кривавим трудом і вічним спочинком віяло з нахмурених ланів.
Як багато того дня промайнуло картин — одна сумніша за другу. І хіба він міг знати, що ця війна буде страшніша за всяку картину, яку може породити людська уява.
— Дмитре, що ж ми будемо робити?