— Що? Воювати будемо з фашистами, Батьківщину боронити. До останнього подиху захищати, Югино.
— Правда, мій любий… А як же ти?
— Вилікуюсь — і на фронт. Не буду коло твоєї спідниці сидіти. — І зразу ж подумав, що дружина може його гіркий жарт прийняти за докір; та вона, видно, так і зрозуміла, бо, приглушивши зітхання, мовчки з жалем подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Він довго відшукував потрібне слово, щоб зм'якшити свій докір, та не зміг відшукати і, непомітно, забуваючи за дружину, знову перенісся думками в оту невідому далечінь, що і йому десь готувала своє місце і долю.
У хату увійшли Докія і Андрій. Обличчя матері було чорне, як ніч — глибокою темінню віяли запалі скорботні очі, рясні зморшки, уста.
«Як може зразу змінитись людина», — перевів погляд на Андрія, що стояв біля дверей, стрункий, задуманий, білявий, ще більше відтіняючи згорьоване обличчя Докії.
— Де Ольга? — йому хотілося в цю хвилину бачити всю сім'ю. Югина вийшла з хати і незабаром повернулася з дочкою. Тихо підійшла дівчина до батька і стала, похнюпившись, коло ліжка.
— Ти чого, донечко?
Дві волошки глянули на нього і знову сховались під темними віями.
Мовчки зійшлась вся родина біля свого господаря, неначе прощаючись з ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвів усіх і тихо промовив:
— Журбою біді не пособиш і голови теряти не треба. Не за нами одними прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над вами. Ми сильніші всякого лихоліття. — І замовк — нехватило слів. Щось стиснуло йому горло і, охоплений думками, згадками, не міг умістити в серці усього життя, що прорвалося густо і боляче.
ІV
Похмурніло навколо в ці дні.
Проводжали жінки чоловіків, матері — синів, виряджали рідних та кревних; дитячими ручками, дівочими устами прощалось село зі своїми синами. І ніхто в селі не сідав у машини. Йшли пішки аж до чорнолісся, глибинним зором оглядали ті простори, що лягли з роками як найдорожчі скарби. Прямували завтрашні солдати у невідоме — битись за ці простори, життям обстоювати ті світи, без яких не можна прожити людям, як серцю без крові.
Не одної вдачі, не одної волі та сили були. Та буйна молодість, як яблуневий цвіт, першою прощалась з ріднею. Пройшли довгими вулицями, завзято, гордовито співаючи похідних пісень. Навколо з заздрістю крутилися виводки малечі. Вони більше за всіх вболівали, що не їм іти на війну, вони ж найбільше розхвалювали своїх братів та родичів.
За селом, як по команді, юнаки вскочили на машини, обнялись, переплелись руками, і пісня, що тільки раз так співається у житті, широко розляглась над безмежними мінливими плесами поля. Могутній у своїй силі і принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, підводився до самого неба. Ще не встигли молоді баси грізно повторити приспів, як знову заспівувач наповнював поля неповторним трепетом.
І довго не розходились жінки, чоловіки, дівчата з шляху, схвильовані прощанням, піснею і думами про завтрашній день. Старші роками були більш задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жінки печалитися, то інший чоловік і не витримає — сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу голівку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рідню:
— Чого ви мені, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловіку спокійно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. І де їх ото набралося? Ану, хай чорти Гітлера у смолі кип'ятять, випиймо за нашу удачу. Пий, стара, — звернувся до Василини, — бо скоро горілка від твоїх зітхань прокисне.
З Дмитром прощався спокійно, тільки очима косував на Василину, що й на людях не витримала, плакала.
— Жаль, Дмитре, що не разом ідемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З тобою і працювати гаразд, і горілку пити, і чортів бити. Коли б, значить, стали плече в плече, — ніхто б нас і залізом не сколупнув.
Спасибі за добре слово, — розчуливсь Дмитро. — Справно воювали за свою землю. Ще може стрінемось.
— Стрінемось. Як не на війні, то після війни — я вмирати не збираюся, — подивився на Дмитра з твердою надією. — Думаєш, сам себе потішаю. Вірю, значить, що ніякий дідько мене ї візьме. Дивлюсь на іншого і злюся — то був чоловік чоловіком, а це за день як тісто розлазиться. Тьху на тебе, окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло діжки согрішений, чи яка тебе трясця місить? Я такому і в пику затопив би.
Тричі поцілувалися, міцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жінчину шию, опустив долоню на блузку і вже з-за плеча усміхнувся:
— От шкода — свою жінку покидати. Вона як пісня в мене: радість посилить, а смуток розвіє. Тільки в ці дні моя пісня зажурилась. Пішли, дорога. — Так і вийшов із хати і пішов селом, пригортаючи молодицю.