Нарешті вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.
— Навідник? — зрадів Тур. — Це у нас дефіцитна спеціальність. Свою справу знаєш?
— Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкін-голі лупив чортів, аж чорти сипались.
— Повоюєм! — щиро тисне руку лейтенант, — Сержанте Лавриненко!
Проворний сержант підбігає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойдується на його голові. І Шевчик зразу ж з великою повагою слідкує за кожним рухом сержанта.
— Це командир першої гармати. Будеш у нього навідником.
Федоренко молодцювате віддає честь, і Григорій помічає, як втомлене обличчя лейтенанта освітлюється схвальною усмішкою.
— Григорій Шевчик? Знаю такого! В одному Указі з моїм батьком нагороджений. Що, в помічники старшини призначити?
— Ні, — пригадуючи слова Федоренка, рішуче закрутив головою. — Хочу бути зв'язківцем.
— Он як? Це добре, — тисне руку Григорієві. — Старшино! Невеликий білявий сержант підходить до них.
— Нагодуйте хлопця і передайте сержантові Нігматі.
VІ
Нерозгадане, тривожне «як» розвіялося скоріше і легше, ніж думалося спочатку.
Того ж вечора, після прив'язки батареї, Григорій з зв'язківцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобітьми недоспілу ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь біля острівця лісу, противно крякали міномети, а потім осторонь вибухали міни; над восковими нивами метлялись червоні фонтани.
— Дряк! Тряк! — викрикували міномети. І ці звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терниці, чи наполохане крякання качок.
— Шліссс! Шліссс! — мелодійно пролітали з нашого боку невидимі снаряди, і ліс ахкав тривожно і глухо.
Поспішаючи розмотувати кабель, Григорій тепер бажав тільки одного: скоріше, скоріше б дотягнути провід до спостережного пункту.
«Коли б хоч не заблудитись», — думав з тривогою. Невдалий початок міг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристів-кадровиків.
Котушка все тоншала, оголяючи нерівні кулаки мотків; кабель з сумовитим зітханням, обрушуючись, падав на задумані колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорія уже притупився жаль до стоптаної ниви, до стогону недоспілого колосу, — більші турботи хвилювали його. І вже сірий кабель з липкими вузлами паростків, що обпікали пальці, був не кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армії. І вже не міг уявити свого життя без цієї найпотрібнішої роботи, без старенького «унаефа», що коливався і коливався біля боку, вириваючи стебла з зачерствілої землі.
І коли на схилі невеличкого пагорбка він побачив лейтенанта Тура, — усміхнувся і полегшено зітхнув.
— Скоріше зв'язуйтесь з вогневою, — заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темінь, що плюскотіла над житами, неначе прогріте зоряне озеро.
— Дніпро, Дніпро! — глибоко увігнавши заземлення, присів у окопі Григорій.
— Днепр слушает! — обізвався чіткий гортанний голос з грузинським акцентом.
І ці слова були для Григорія солодшими за музику. Тепер можна було і піт обтерти з чола, і амуніцію поправити, і цигарку закурити.
— Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!
— Добре. Трубку не випускати з рук. Ні в якому разі не зумерити.
— Є, не зумерити.
В окопі спостережного пункту, тихо розмовляючи, сиділи бійці із взводу управління. Не було тільки двох розвідників — пішли в розвідку з помначальником штабу першого дивізіону лейтенантом Созіновим, про якого уже кілька разів чув Григорій, як про завзятого і вигадливого командира.
— Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змішалось біля Чорнолісся, а піхоти і на розплід не було поблизу. Попадаємо увечері, нарешті, ми з лейтенантом Созіновим на станцію, що загубилася посеред лісу, і попадаємо прямо з дороги на бал, — тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармієць біля стереотруби. — Безпечно добираємось до вагона, відчиняємо двері і замість наших зустрічаємося з німецькою офіцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякі лише в одних довгих сорочках, гергочуть по-своєму і горілку п'ють. А закусок — гори, всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей фрицівський бал і про їжу забув. «Тут тебе нагодують», — похолола душа.
— Русіш офіцер. Гут, гут, — підвівся найближчий і рукою запрошує сідати, — напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвістя.