За найменшу безгосподарність нападав Олександр Петрович на гуртовщиків, а одного разу, коли ті почали розкладати на лузі вогонь, — люто пританцьовуючи, затоптав його чобітьми.
— Не найшли гіршого місця? Хочете на сіножаті лисину випалити? Хочете, щоб і вздовж і впоперек більма світилися?
— Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Він фашист, якраз цього жде не діждеться, — знизав плечима розгніваний літній табунщик з почорнілим котелком у руці.
На обличчі у Олександра Петровича різкіше виділилася луска вітряних лишаїв, голос його поглухішав.
— Ти про що розбалакався? Луг — це тобі не хліб, який зараз треба на корені палити… Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дідька і двісті п'ятдесят болячок він викосить.
— Та нехай і всю тисячу — хіба мені шкода для нього? — раптом прояснився табунщик. — Хай його смерть навіки скосить.
— Ну, от я й кажу, — прохолола гарячність Олександра Петровича, — щоб і подумати ніхто не посмів, що ворог утримається на нашій землі. Мій старший синок, який в Ленінграді вчився, вірно з армії написав: «Ми — це історія, а фашизм — прикрий епізод».
— Олександре Петровичу, що воно таке — епізод?
— Епізод? — задумався чоловік, вертячи плетеним батогом. — Епізод — це все одно, що жаба, яка хотіла порівнятися з волом, роздулася, поки не репнула.
Старші табунщики вислухали це визначення з діловитою серйозністю, а підлітки аж тупцювали на місці, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.
Увечері Іван Тимофійович, обходячи з Олександром Петровичем розташування своїх нічліжан, мимохідь вловив шматок розмови:
— Хороша вода в степовій криниці?
— Свіжа, міцна.
— А епізоди там є?
— Репнули. Черга за Гітлером.
І дзвінкий сміх покотився в чутливій темряві.
— Найшли час реготатись, — ніяковіючи, промовив Олександр Петрович.
Під зоряним небом, розкручуючи гул, обважніло пролетіли бомбардувальники.
— Наші, — повідомив Іван Тимофійович.
— Наші, зразу видно, — погодився Олександр Петрович. — Звук у них людський. Чуєш: перепілка западьпадьомкала. А коли фашистські стервятники летять, прислухаюсь — птиця не співає. Ягнятка підбиваються. Перепочинок би дати якийсь.
— Не можна, Олександре Петровичу.
— Не можна. Сам знаю, — аж зітхнув і підійшов до воза, де клубочками лежали підбиті, з закривавленими ніжками ягнята.
Тільки перші смуги світанку заворушились на сході, а вже Іван Тимофійович підіймав у дорогу зморених людей.
Тяжко підводилася худоба, жалібно мекали ягнята, уперто насторожувалися барани, і їхні закручені, різьблені роги мерехтіли зернами свіжої роси…
І знову тягнулися без краю золоті простори, і знову перегойдувалася земля, тяжко стогнучи серединою. Іноді між хлібами піднімався насип залізниці. В дві протилежні сторони розходилися ешелони.
Бійці і мирні люди довго махали табунщикам, і це маяння рідних рук хвилювало до сліз.
— Заводи пішли на схід, — задоволене відмічав Олександр Петрович, коли зеленими смугами пролітали замасковані платформи з верстатами. — Сам Сталін посилає їх на схід.
— Скоро їхня сила на заході обізветься.
— Обізветься, Іване Тимофійовичу. Мій старший синок, що в Ленінграді вчився… — і Олександр Петрович, дивуючись собі, іноді говорив зайве слово.
Іван Тимофійович розумів старого: тривожився він, хотілося частіше згадати сина. Тому іноді Бондар і сам що-небудь говорив Олександру Петровичу про старшого…
Підходили до ріки.
Ще зранку було відомо, що старий міст розбитий, а через понтонний не було надії швидко перейти на той берег. Вирішили перебиратися вплав. Підбиту ж худобу, вівці та вози мали переправити невеличким паромом, на якому орудував, увесь у пасмах сивини, зосереджений неквапний дід. Без картуза, в розстебнутій сорочці, він, як скульптура, гордовито відхилявся назад біля линви, і паром, співаючи, хвилями розрізав воду.
Незабаром закипіла вода: невеличкі острови табунів попливли на той берег. Позад них трималися молоді табунщики.
Несподівано з ревінням на лузі заколивалися чорні тіні Юнкерси-88, мерехтячи брудним жовтим підбоєм стервятників, пронеслися над долиною. Пуголовиці бомб, вислизаючи з люків, збільшуючись в очах, розрізали погожий день, розкришували його противним наростаючим вищанням. Загриміла ріка, викорчовуючи обкипілі водограї; вони пухирями забилися біля парому.
Старий паромщик презирливо покосився і знов міцно відхилився назад. Його вибіленим волоссям грався прирічковий Вітрець.