І враз Іван Тимофійович з жахом побачив, як зникло те місце, де був паром. Через хвильку на збуреній воді заколивалися шматки розщепленого дерева. Для чогось, начеб він міг когось врятувати, кинувся вперед, а гаряча супротивна хвиля жбурнула його назад, роз'єднала з Підіпригорою.
— Іване Тимофійовичу! Іване… Іваночку! — не своїм голосом крикнув закривавлений Олександр Петрович, кидаючися в пелену неосілої землі…
Тепле, покалічене свинцем коріння трав і пил осідали йому на плечі і зморшкувате чоло.
Перший, кого він побачив, був Захар Побережний, знатний хлібороб, бригадир четвертої бригади. В сорочці-вишиванці він лежав на прозорій отаві, підтікаючи кров'ю. На спокійні, широко розплющені очі його впало кілька зернин землі…
Ввечері Іван Тимофійович прийшов до пам'яті. Повернувся — і все тіло налилося млосним болем. Хтось тепло дихнув на нього. В темряві двома цятками засвітилися янтарнозеленаві очиці. Скульчене ягня, пригрівшися біля людини, пильно дивилося на неї, і Іван Тимофійович усе згадав, що сталося вдень.
— Іване Тимофійовичу, Іване, ожив? — тремтить слабий голос Олександра Петровича. — Ох, хоч трохи від серця одлягло.
Над ним нахиляється велика забинтована голова.
— Табуни пройшли?
— Пройшли… А от нам довелося залишитися.
— Куди їдемо?
— Додому. В село. Інакше не можна…
Х
Не одна є на Поділлі Сокіл-гора. Зеленим морем підіймаються вони поміж яруг і горбовин, покриті гайками чорноклену, дубняка, зарощів дикого дерну. По кремнистих схилах токують і срібляться в'юнкі струмки, і вода в них як сльоза.
Колись ледаще панство околишніх сіл тільки й пило воду з цих струмків — на вазі виважувало, в якому джерелі мала найменшу вагу рідина, і ту споживали. Устим Кармелюк заказав поміщицтву дороги на красуні-гори; там з'явились повстанці, і в глибоких просторах ночей похоронними свічками запалали панські маєтки. Приходили на Сокіл-гору замучені кріпаки і розлітались з Кармелюком по всьому Поділлю, несучи помсту і смерть лиходіям. Ще й досі передаються легенди, що в печерах якоїсь Сокіл-гори лежать і сини, і скарби Кармелюка.
Біля однієї з таких гір, що обривисто спадала до невеликої річки з покрученими берегами, і довелося захищати рідну Батьківщину сержанту енського стрілкового полку Варивону Очерету.
У першій сутичці з німцями хазяйновитий Варивон зразу прикинув, що куди краще орудувати автоматом, аніж гвинтівкою, і сам попросився піти за «язиком».
До операції він готувався по-господарськи, пильно вивчаючи ворожий передній край. Вночі горбатились, крутішали, мінялись його контури, але це вже не могло обманути ока Варивона. На фоні небокраю тінями іноді ворушились чорні силуети, вони, як нечисті душі, раптово провалювались у землю або розпливалися в противному мертвотному світлі вгвинчених в небо «ліхтарів».
«Язика», здоровенного, обм'яклого фашиста, Варивон вирвав прямо з спостережного пункту, волоком перетягнув його через вбитого вартового і, не пригинаючись, побіг до своєї частини. «Язик» попався сержантові не стільки говіркий, як важкий — пудів на шість. І всю дорогу, обливаючись потом, лаяв його в думках Варивон самими що не є останніми словами. «І ч, як від'ївся на дармовому харчуванні. Такий свинячий кендюх усе твоє ліричне серце підірве», — перекидав з одного плеча на друге «свинячого кендюха», який тільки зрідка охкав, очевидно, не зовсім зручно почуваючи себе в могутніх руках солдата…
— Ну, що? Приніс німця, чи без пам'яті дряпав? — Карпо Варчук поганеньким смішком зустрів Очерета, коли той повернувся з штабу.
— Пішов ти під три чорти і далі, — раптом розсердився Варивон, кидаючи на землю торбину з гранатами. — Чоловік цілу ніч не спав, а він хіхоньки та хахоньки починає заводити, — і, поклавши в головах автомат, ліг біля підніжжя Сокіл-гори.
— Не чіпайте їх, вони сьогодні дуже нервенні, — з уїдливою покорою промовив Прокіп Денисенко.
Наливаючись злістю, підвівся на лікті Варивон, охопивши рукою автомат:
— Гляди, щоб я цим рогачем твою розумну душу не потривожив. Думаєш, ховаюсь, як ти, по затишних місцях. Знаю, яка в тебе чортова думка. До баби захотілося!
Карпо потягнув Прокопа, що вже починав блідніти, за руку, і вони, стиха розмовляючи, пішли в кущі ліщини, що розрослися над самою річкою. Тепер Денисенко майже не розлучався з Варчуком, вони весь час про щось шепталися і замовкали, коли підходив хтось із бійців.
— Каїнова пара, — довго не міг заспокоїтися Варивон. — Один у лісах переховувався, а другий злодієм був і злодієм з тюрми повернувся. Нема мені Дмитра на них. — І думки, що перенесли його в своє село, до Василини, рідні, поволі розмивали злість і втихомирили міцним сном.