Варивон, слідкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклі ноги. Не зліз, а скотився з дерева і метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, і його очі округлилися з жаху. Крик злився із довгою чергою. Раз і вдруге пересік Варивон загарбників, люто вгатив у них усю обойму і поспіхом почав шукати набої. За рікою обізвалися постріли.
«Тепер шукайте вітра в полі», — підійшов до води.
Далеко, охоплюючи половину неба, росла пожежа, і вітер доносив притишену стрілянину. У села за рікою не вщухав жіночий крик. Він підводився високо-високо, на неймовірно різких нотах обривався і знову розростався, страшний і болючий, як важка свіжа рана.
«Яка там, сердешна, побивається», — охопив голову руками. Тільки тепер його нерви не витримали, Варивон почув неприємний і гарячий біль в сухих очах.
«За що ти страждаєш, мій краю? За що горять твої села, ридають жінки, чому твою землю трупом застилає чужинець? Може й моя Василина, мої діти завтра так заголосять, як за річкою ця невідома жінка… Буду живий — буду тебе бити, фашисте, без жалю і милосердя. Це тільки початок мого рахунку».
Знаючи, що гітлерівці вночі не нападуть, почав неквапно вибиратися на Сокіл-гору, шукаючи в заростях безпечнішого і теплішого місця. Ще кілька днів тому він помітив: на Сокіл-горі є «печі», де нагріте повітря не розвівається вітрами. Скоро знайшов такий затишок в дерені і неспокійно, тривожачись, боліючи у видіннях, проспав до пізнього сніданку.
Вдень Варивон упевнився, що лінія фронту пішла далі. Обережно ознайомився з місцевістю, а пізнього вечора вирушив на схід, з твердою впевненістю, що він таки добереться до своїх частин.
Напружено спустився з камінної гряди, у підніжжя ще раз напився запашної води; бережучи в серці тривожні спогади про пережите, вийшов на дорогу, що вела, як вгадував він, до Великого шляху.
В напівсні зітхали і осипались обабіч дороги жита, сумно падьпадьомкала перепілка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась Сокіл-гора.
XІ
Уранці приїхали попрощатися з Дмитром Мірошниченко і Кушнір.
— В розпорядження обкому партії їдемо, — стримано пояснив Свирид Яковлевич, сідаючи недалеко від ліжка.
— Відкликають чи самі надумались? — гостро поглянув у стомлені сірі очі, що майже непорушне гніздились в червоних обідках.
— Ну, знаєш, тобі не варто було б питати про це, — махнув рукою Свирид Яковлевич. — У мене заячої крові поки не було. Сказали з райкому, щоб худобу в тил гнав — старий, мовляв, став для важливішого діла. Мусив сам до Кошового їхати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на своєму: поїду в обком. Там підучать трохи і в партизанську групу пошлють. Деякий досвід у мене є. З громадянської війни. Згодиться тепер. Тільки цим і переконав Кошового… Трохи не в пору старість підійшла.
— Після виступу товариша Сталіна велике діло партизанам випадає. На Україні сам Хрущов керує партизанським рухом. Я особисто думаю на курси мінерів пробратися — добряче діло, — примружившись, Степан Кушнір показав рукою, як він хоче пробратися.
— Де будете партизанити? — захвилювався, підвівся з ліжка.
— Де партія скаже. Воно, звісно, краще б у знайомих місцях, де всі ходи і виходи знаєш. Але партії видніше, де нас поставити. Вона серце наше і наш полководець… У райкому тепер, скажу тобі, як у штабі. Увесь народ на партійні дороги виходить.
— Коли будете десь недалеко, дайте мені знати… Ви ж знаєте мене, Степане Михайловичу.
— Це можна, це можна, — погодився Кушнір. — Невчасно покалічили тебе. Невчасно.
— У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе, наче втопленику…
— Ну, знаєш, це ти дарма про втоплеників і всяку чортівщину поніс. У кожного є своє і лихо, і турботи, і невдачі. Аякже ж — на те воно й життя. Це не те, що в казці — все тобі робиться, як по-писаному. В житті такого не було, та й, кажу тобі по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим крепчий чоловік, коли не гне його всяка болість, як ту билину, — і нахмурене обличчя Кушніра зібралося всіма зморшками, тільки очі між ними світилися, наче вогники. — Ти думаєш, мені легко свій колгосп, свою дружину, своїх дітей на старості літ кидати? Легко? Це не на посиденьки іду. Одну ніч під дощем — не кажу вже про бої — на землі переночувати щось варт. А скільки їх, таких ночей, буде, — хто скаже? Та шукаєш свого місця, мінером хочеш стати. Воно б мені в мирний час потрібне, як зайцеві дзвоник, а тепер в обкомі з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб тільки на курси мінерів послали. Пошлють — і щастя трохи біля себе відчуєш. А потім ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють — самим безщасним чоловіком себе відчуєш. Ну, і почнеш нових планів шукати, бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива і, найголовніше, радянська.