Знову дзвонять.
— Савченко слухає… Приїжджайте о четвертій годині… Звичайно, ранку. — Павло Михайлович кладе трубку і продовжує: — Не радимо членам підпільного райкому мати по кілька зв'язківців. Небезпечно проводити зайві сліди. Ця помилка допомогла гестапівцям напасти на слід і вже в лютому цього року заарештувати увесь склад першого підпільного ЦК Чеської компартії.
В Івана Васильовича уста мимоволі стиснулись в одну смужку.
— Варто також подумати, щоб на явочних квартирах були для підпільників харчі, одежа, взуття. Оце поки і все.
— Спасибі, Павле Михайловичу.
— Спасибі не відбудеш, — складаються в приязну усмішку прив'ялі уста Павла Михайловича.
— Роботою буду відбувати. І як це я допустився такої помилки з друкарями?
Савченко поправив рукою сивий чуб.
— Напевне, тому, Іване Васильовичу, що твоєму поколінню не доводилося, неначе кореню, входити в грунт. Ви буйним зелом на вільній землі виростали, вільним повітрям дихали, вільно творили. А про підпілля тільки в книжках читали. І то як історію або захоплюючий твір…
Над містом пронизливо завила сирена. Савченко і Кошовий поволі вийшли на завмерлу вулицю. Навколо затріщали зенітки, над самою головою тісним строєм пройшло кілька бомбардувальників і недалеко від них почали розпухати рожеві берети розривів.
— Знову на залізницю.
В повітрі заколивалося ряботиння недбало скинутих бомб. Тяжко загуділа, здригнулася земля і підкинула вгору сіру завісу розвержених будинків. Тривожна завіса зразу злилася з громіздкими покаліченими будівлями хмар. Над цим безладдям чорним хрестом застиг самотній самольот, затрепетав, тягнучись жалом угору, і, незграбно перекрутившись, пішов донизу, волочачи за собою чадний хвіст.
— Туди тобі й дорога! — вирвалося у Івана Васильовича.
— Ще один заходить.
Цей спікірував на центр міста. В'їдливо наростало вищання бомб. Оглушливі розриви. Темне кипіння землі. І зразу ж, мов смолоскипи, у саду запалали рясні яблуні. Вогонь хижим звіром побіг по стовбурах, рвав і розщеплював їх, кружляв у верховітті, вистеляючи землю червонобокими і почорнілими плодами.
— Як працю людську нівечать, — до Савченка і Кошового підійшов з карабіном в руках похмурий Олексієнко. — Однак, скосили одного зенітники.
— Ну, їдь, Іване Васильовичу. Бажаю успіху, — попрощався Павло Михайлович і пішов до обкому.
Машина, петляючи гарячими, задимленими вулицями, вилетіла на помережане надвечірніми тінями шосе. Не проїхали й десяти кілометрів, як Олексієнко круто загальмував, не доїжджаючи до роз'їзду.
— Іване Васильовичу, здається, десант! — з карабіном вискочив на дорогу. Обличчя йому побіліло, зморшки поповзли вгору.
З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутів. Іван Васильович, на ходу виймаючи пістолет, кинувся до роз'їзду. Гнів і лютість так заклекотіли, що він спочатку нічого не бачив, крім натягнутих вітром шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорні постаті диверсантів.
— Сергію, на весь дух до роз'їзду. Хай подзвонять у місто. Дай карабін!
— Я зараз! — міняються зброєю, і Сергій великими стрибками летить до казково крихітного будиночка-грибка.
Іван Васильович уже не бачить парашутів — перед ним тільки чорні плями. Оце і є ворог.
«Коли б не промазати», — підводить карабін, затаює подих, бачачи, як бовтаються ноги диверсанта.
Невеличка віддача в плече, дзвін у вухах — і парашутист обм'як, немов ганчірка.
Тепер Іван Васильович спокійнішим зором бачить, як полем біжать колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами чи дрючком. З другого боку заходять бійці винищувального батальйону.
Ще навів карабін на горбатого — з рацією за плечима.
— По-снайперськи! — завзятий окрик Олексієнка. — Дамо їм зараз жизні! — Він, примружуючись, підіймає пістолет, і зразу ж після пострілу по пшениці забризкала кров.
Поле дедалі частіш обзивається стріляниною, тісніше змикається живе коло. Але частина парашутистів встигла спуститися на лан, і автоматні черги вже викошують похилене стебло.
Іван Васильович разом із Олексієнком кидається до груші-дички, стріляючи в те місце, де хвилюється жниво. Різкий окрик зметнувся біля дерева. Над колоссям, немов над водою, піднялися тремтливі руки з автоматом, ще обізвалася черга, завищали кулі, і Кошовий, хитнувшись, похилився на Сергія.
— Іване Васильовичу! Іване Васильовичу! — очі у хлопця наливаються жахом, на скроні тріпоче розбухла вена.
— Чого ти? В серце ж не попала… Не дрейф, Сергію… Обличчя Кошового береться білими плямами, аж поки вони не зливаються водно. Стомлено приплющуються обважнілі повіки, а уста сохнуть на виду. Сергій, беззвучно плачучи, виносить на руках Івана Васильовича з потолоченого поля.