— Прощавай, сину.
— Тату, — поцілував Андрій батька. — Куди ж ви подастеся? Тепер і дороги можуть перерізати… Тепер…
— Куди? — не хотілося говорити дитині потайних думок: ще може не так могло скластися його життя, та й не в його вдачі було раніше хвалитися тим, що ще не зроблено. Але син, стоячи на дорозі, ждав од нього відповіді, немов од неї залежало все на світі.
— Ти чув промову батька Сталіна? Читав?
— Чув, читав, — полегшено зітхнув. — Я так і думав, тату, я так і знав: ви в мене такий, — і очі хлопця заблищали гордістю і вологістю. — Тату, коли ви буде в наших місцях — мене заберіть із собою… Я, я… Ви ще не знаєте мене, тату. Я все перенесу. Я хочу зробити щось для своєї Батьківщини, для нас. Ви не дивіться, що малий… — він задихався, проковтував слова, побоюючись, що батько не зрозуміє його.
— Гаразд, сину.
І хлопець гостро подивився на батька: чи не пробилась десь ласкавою насмішкою, примруженим усміхом якась рисочка на його чолі, бо ж батько нерідко зверхньо потакував йому. Це Андрія образило б навіть в годину прощання. І зразу ж відлягла настороженість, тривога: батько зрозумів його.
— Гляди ж, Андрію, ти тепер голова у домі. Не прогав життя свого, нашої родини.
— Добре, тату. — Тричі, як з дорослим, поцілувався батько з сином і хльоснув коні батогом, щоб скоріше заглушити нестримний біль.
Проїхавши з гони, обернувся. На дорозі непорушне стояла чорна невеличка постать. До неї наближався мерехтливий тривожний багрець переплавленого небосхилу. Цей багрець уже розповзався не по небу, а по тілу Дмитра; висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважніле серце і кожну прожилку.
Це горіла його земля.
Великий життєвий шлях в тяжкій крутизні піднімався перед ним. Руками, очима, розумом охоплював цей шлях, бо на ньому він, Дмитро, буде порядкувати.
Ні одно полохливе, ні одно половинчасте, ні одно обережне зітхання не ворухнулось в хмурих думках, які тягнулися до наступних днів боротьби. За свою Батьківщину в нього вистачить сили увійти в огонь, мовчазним каменем і гордим воїном згоріти в ньому. Ще його руки і пожнуть, і покосять в криваві жнива.
До останнього подиху він буде нищити нечисть, що ступила на землю його батьків і дітей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.
І дивно, що тепер, віддаляючись од села, від людської течії, він не чув себе самотнім. Із ним поруч стояли найкращі його вчителі і друзі, його невелика сім'я і його велика рідня. Бачив у боях і Маркова, і Кошового, і Мірошниченка, і Кушніра, і Очерета; не віддалявся, а наближався до них, — сподіваннями і відчуттями нової роботи, що завтра її робитиме. Без клятви клявся усім найдорожчим, що мав і матиме в житті: він не зміліє в ту годину, коли міліють ріки, він не стане скорботним мостом над висохлим мертвим руслом.
І для чого б йому, Дмитрові, було життя, для чого б йому була немеркнуча краса рідної землі і неба, коли б він хоч на хвилину забувся, що його дороги, живі і болючі, лежать тут, на тривожнім привіллі, що він є часткою своєї Вітчизни!
Насторожено тривожно гудуть ліси. Чорнолісся зведеною банею прикриває темноблакитну ріку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.
Раптом коні сполохались чогось, шарпнулися вбік і, задираючи високо голови, полетіли лісом. Сторожким поглядом побачив якусь постать під деревом. Щось було знайоме й неприємне в тій прищуленій тіні.
«Неначе Созоненко», — стукнула здогадка.
І в ту ж хвилину злісно ахнув, прикусивши нижню губу. Заднє колесо з розгону наскочило на пень, звело наниз воза і так брязнулось в землю, що все тіло занило в Дмитра, наче хто всередині провів терпугом. Кріпко, до болю в м'язах, натягнув віжки і знову виїхав на дорогу, сторожко вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого місця, сукровиця обпекла його пальці.
— Приїхав дідькові в зуби, — вилаявся про себе. Поміркувавши, вирішив заїхати на пасіку до Марка Григоровича, перебути трохи в лісі, поки сукровиця не перестане прихиляти його до землі. Доїхав до огорожі і незчувся, як підійшов старий пасічник.
— Це ти, Дмитре?
— Я, діду. Не спиться?
— Ет, хіба тепер заснеш? Безталання наше та й годі. Сидиш, як пень старий. Думаєш та думаєш, аж мозок тобі за череп задіває. Віриш, Дмитре, праве моє слово, що так і чую, як обертається, ворушиться він у голові.
— Соломія ж де?
— Соломія? — схрестив руки на палиці. — Пішла свій інститут доганяти. Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тільки на людське життя розпогодилось, аж на тобі гусінь фашистську.