Спираючись на костур, Дмитро ледве дійшов до хати. Вона віяла медом, воском і тими чистими чарами юності, що бувають лише у південних лісах, які стрічають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецеві прогалини.
— Поживеш зі мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого — я тебе в таку схованку впакую, що ніхто не знайде.
— Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.
— Знаю, вірю, Дмитре… Це поки кров угамується. Де ж моя маленька теперички в світі?
— Тільки, Марку Григоровичу, щоб нікому-нікому ні слова. Воза ж і коні треба в яру залишити.
— Ніби я не знаю, що робити. Не вчора на світ народився. Я тебе своїми ліками полікую. Куди там твої фершала виспіли.
XV
Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лісах і болотах, прислухалося до тяжкого подиху війни, що вже налягав чорною хмарою на хліборобські оселі і життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями — ніде ні живої людини, ні худоби. У вогкій землі знаходили притулок люди, сповнені лихим передчуттям, невгамовним болем.
А чутки проте і в землі знаходили колгоспників, передавалися під гарматний грім і квакання мінометів. Було відомо, що фашисти вже були в Кривому хуторі і на Гавришівці. На Гавришівці вони розташувались обідати, дітям дали по цукерці, а після обіду повиганяли всю худобу і погнали шляхом. Людей не зачепили, тільки побили кількох жінок — ті просили, щоб худобу повернули.
В Кривий хутір до вдовиці Фросини Дерев'янко заїхала машина з офіцером і двома солдатами. Лейтенант зразу ж пішов до хати, а солдати метнулися виводити тільну корову. Кинулася Фросина до корови, обнімаючи і обливаючи її слізьми. Водночас, мов два камені, гупнули по обличчі два кулаки. Захлинаючися від плачу, вибігла жінка з подвір'я. За нею по зачерствілій дорозі потягнулася кривава стрічка. В цей час вулицею проходив дід Хмара, кремезний гордовитий чолов'яга, він сам колись піднімав млинове жорно, а з японської війни приніс двох «Георгіїв». Увійшов дід у хату, підійшов до офіцера, який саме поспішно порався біля шафи, заговорив.
— Не жалій, діду, корови. Ми вам культуру несем, — кинув з-за плеча фашист і засміявся.
— Нехай ваша культура вам, а корова — господині.
— Ні, так не мошна, — похмурнів офіцер, сідаючи за стіл.
— Ага! — вийшов Хмара з хати, як огонь. А фашисти вже в коморі зерно в мішки загрібають. Схилився дід над ними сивою чуприною, схопив одного й другого за шию та як вдарить їх головами, раз і вдруге, так і не писнули вони. Дід у хату, спокійно так, наче нічого і не трапилося.
— Може повернете жінці корову?
— Ні, не мошна. Вона великій Германії потрібна.
— Увесь світ вам потрібний, та не з'їсте! — і Хмаравтовк голову офіцера в стіну, аж закривавлена глина обвалилась. Потім він сказав молодиці, що їй треба робити, попрощався зі своєю жінкою, почепив на груди георгіївські хрести, завів машину — і подався в ліс. Як він не розбився — диво: крутилася машина вулицями прямо як звір. Тільки й науки шоферської було в діда, що придивлявся, як його менший син їздив на полуторці…
Зранку небо обступили хмари, закипали брудночорним місивом. Зашумів, застугонів Великий шлях, а потім раптом затих, наче припав вухом до землі, прислухаючись до грому. А далі буря круто вдарила курним валом. Загупав яблуками сад, вистеляючи землю плодами і ламаючи гілля.
Шляхом пролетіло кілька автомашин, протитанкових гармат на кінному ходу, знову одна за одною проскочило кілька машин, і на дорозі, біля вигону, піднялися прошиті вогнями стовпи землі.
— Фашисти вповзли! — звідкись прибіг задиханий та блідий Андрій.
— Фашисти? — заточилась Югина і, низько нагинаючи голову, неслухняними ногами пішла до ями.
Під обвислим небом промчало дорогою кілька рябих забруднених мотоциклів; звиваючись, почали розповзатися вуличками; а потім загуділи машини, набиті сірозеленими настовбурченими постатями. Над селом останні просвітки затягувалися хмарами.
Незабаром у їхній двір в'їхала легкова машина. Шофер знайшов всю сім'ю в ямі і повів Югину до хати.
— Господине, приготуй поїсти панові офіцеру, — показав на високого худого німця, подзьобаного сірим ластовинням.
Молодиця застигла біля одвірка, не зводячи широкого погляду з твердоокого, по-пташиному кощавого обличчя.
Офіцер гордовито посміхнувся, зацікавлено нишпорячи очима по стінах. Потім скинув чоботи і щось зашкваркотів до неї, тикаючи пальцем в розіпрілі смердючі ноги.