— Три міни закопали. Хватило б і двох, — говорить наче сам до себе і непомітно стежить за командиром та комісаром.
— Жалієш, Вікторе Івановичу? — сміється Недремний.
Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жаліти.
— Не скупися, Вікторе Івановичу. Коли на цих мінах щось підірветься — вони велику бойову роль відіграють для цого загону, — Новиков заспокоює Сніженка.
— Тільки це й спиняє мене.
Повільно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навіки застигло в полинялому, полатаному білими хмарами небі, відається, небо те й робить, що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотів. І раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щільно прикладає вухо. до присушеної трави. Ніколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.
«А може наші?» — аж у холод кинуло.
З-за дерев з'являється розвідник…
— Їдуть! — повідомляє Недремний.
— Хто?
— Дві п'ятитонки з фашистами.
— З фашистами, — зашипіло навколо.
Партизани ще раз перевіряють зброю. Хтось із нетерплячих виривається вперед, але його повертає назад слово командира.
Гул наростає. Він озивається в долинці і в серці. Щось замерехтіло, і на дорозі з'являються землисті трьохосьові машини. Тепер у рев моторів вплітаються автоматні черги — фашисти, приклавши автомати до животів, навмання поливають свинцем мовчазний ліс.
І враз вибух, огонь, розпухла темінь, неймовірні крики, скрегіт тормозів, дружне «ура» і суміш пострілів.
Новиков не пам'ятає, як він кидається за рослим солдатом і з усього розмаху б'є прикладом рушниці по голові. Фашист падає в один бік, а його автомат — в другий. Хтось біжить до зброї.
— Не чіпай!
— Це ж я для вас, товаришу комісаре! У мене є. Роздобув.
— Все одно не чіпай.
— І не буду…
— Таки вислизнула жменька.
— Краще рисаків поперли…
— Генадію Павловичу, з перемогою! — підбігає Сніженко.
— А ти міни шкодував!
— Моя залишилася, — і усмішка самозадоволення грає на тонких устах начальника штабу.
— Ніколи, братці, не думав, що міни можуть грати! — захоплено пояснює комусь Перепелюк. — То так противно грюкали…
— А це кларнетами обізвалися? — дивується голос другого підривника. — Іще й краще.
— Правду старшина говорив.
Новикову хочеться підбігти, обняти всіх підривників… І найтяжчу годину життя освітлюють, огрівають немеркнучі просвітки.
XVІІ
Через кілька днів після вступу німців у село з поліцаями прибув Карпо Варчук.
— Навоювався? — розгладжуючи для поцілунку чорні, уже посолені сивиною вуса, задоволеним усміхом стрів його Сафрон.
— За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.
— Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, діло, — похмурнів старий.
— Чому? — здивовано поглянув на батька.
— Чому, чому! Залізяку на пузяку, — ткнув пальцем на автомат, — надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обійшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон кості не знайде.
— Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?
— Знаю чого. Бач, Ліфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий — розумніший за тебе викрутився: вернувся додому і вже рознюхує, чи не можна якоїсь комерції відкрити.
— Так то природний спекулянт, а ми за самостійну соборну Україну і індивідуальну землю стоїмо.
— Ат, покинь мені про Химині кури торочити. І в своїх місцях при батькові тобі хватило б самогону, землі та баб. Знаю твою вдачу.
— Ну, ну, так уже й знаєте, — примирливо посміхнувся Карпо: «Старого дідька не проведеш ніякими ідеями, зразу в корінь дивиться».
— Що, воювати будеш?
— Ні, думаю в поліцію піти.
— Це другий вопрос, — повеселішав Сафрон. З городу прибігла мати, потім прийшли родичі і кілька в опереткових жупанах, з нагаями націоналістів. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити — увесь той безлад, що буває при несподіваних зустрічах і п'янках.
Батько і старий Созоненко сіли поруч на одній колоді, простоволосі і сутулі.
«Неначе коршаки», — не втримавсь від насмішкуватого порівняння Карпо, повертаючись із саду з начальником районної допоміжної української поліції Омеляном Крупяком.: За ці дні надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Своїми широкими планами він просто замучив Карпа. Молодий Варчук на своє служіння в поліції дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити. Над Бугом він з м'ясом одірве з колгоспних масивів найкращі лани, захопить луги і млини. І, будьте певні, не один активіст згорбиться від роботи на його землі і млинах…