«Усіх чортів на болоті виглушать, — злорадно посміхнувся він, мерзлякувато поводячи мокрими плечима. — Хоч би малярія не вчепилась», — з неприємністю пригадав холодні докучливі приступи чіпкої хвороби.
Вночі знову по зорях прямував на схід. Голод зробив тіло легким: ішлося так, наче ноги ледь торкалися землі Зла упертість і відвага придавали сили. Не раз спадало на думку: буде про що розповідати друзям, коли добереться до своїх. Бо вірилось — рано чи пізно, а прибуде до завітної землі.
Перед самим світанком, перевіривши, що на дорозі нема свіжих слідів автомашин і німецьких чобіт, заскочив у невеликий, наполовину спалений хутірець. Довго і настирливо стукав у вікно, аж поки не зашамотіло щось у хаті і на порозі не з'явилась висока, з недобрим виразом, зігнута постать діда.
— Який там чорт спати не дає!
— Свої, діду!
— Свої на війні воюють, а не лякають нальотами старих. Чого тобі тре?
— Хліба трохи.
— Хліба? А сам додому дряпаєш, до жінки? Вояка!
— Ох, і неласкаві ж ви, діду.
— А чого мені ласкавим бути? Що ти, діда на весілля чи на чарку запрошуєш… Куди ж ідеш? — зупиняє стурбованим голосом. — На перехресті поліцай, мов болячка, стовбичить. Ще попадешся йому в лапи.
Виніс чуть надрізаний буханець з втиснутою пучкою солі.
— Іди щасливо, коли чоловік добрий, — промовив, не йдучи до хати, зітхаючи і щось шепочучи про себе.
Затуманеними передранішніми полями поспішав до лісу.
Праворуч біля хутірця напівсонно співав струмок, збігаючи глинястим яром до ставу; вітерець перегойдував стеблини Петрового батога, і вія Великого Воза спускалась до самої землі.
Коло лісу на сіру дорогу виповзло оголене покалічене коріння дерев. Кимсь наполохані, від ставу низько пролетіли качки-черні, мелодійно посвистуючи крильми, а коло самого лісу пізко метнулись убік.
«Це неспроста», — зупинився на дорозі.
І в цю ж мить загрозливо гавкнуло:
— Хальт!
Брязнула зброя, і назустріч від дерев відділилась ощетинена автоматами група німців. Утікати було пізно. Дужим непомітним рухом роздер кишеню в штанях. Наган з єдиним набоєм, холодячи тіло, упав на землю. Ніском трохи подав його в овес, тоскним зором дивлячись уперед. Як довго обшукують його слизькі холодні руки, вивертають кишені, забирають гроші.
— Військовий? — питається стрункий з довгими руками німець.
— Ні.
— Брешеш! — скидає з голови лейтенанта картуз і пальцем проводить по коротко обстриженому волоссі. Потім б'є держаком пістоля по обличчю.
Допитують в лісі біля машини і через кілька хвилин ведуть у село.
Посеред великого плацу, за колючим дротом, густо набито людей. Дулом гвинтівки вштовхують у вузький прохід, і Созінов, ледве не наступаючи на ноги полоненим, змішується з мовчазним сонним натовпом. За огорожею ліниво ходять вартові, окутані сірим туманом; недалеко розходяться в усі світи широкі дороги, та доступ до них заказано поржавілим колючим дротом.
«Да, невеселі твої діла, Михайле, — подумав, огидливо збираючи зморшки біля носу. І тепер почув, як холодна дрож ривками почала перехитувати ним. — Іще тебе бракувало», — закусив похолоділі губи і опустився на землю біля нерухомого воїна у великих стоптаних черевиках, на які насунулись розмотані обмотки.
Усе тіло безвладно тряслося і стягувалось холодними обручами. Задихався.
Мороз крутив пальці, здавалось, ніби зашпари зайшли.
— Ти що? Падучою болієш? — підповз і швидко схопив його ноги невеличкий гнучкий червоноармієць в довгій потертій шинелі.
— Пусти. Малярія мучить, — стомлено відповів, злісно і болюче примружуючи очі.
— Он воно що, — випустив його червоноармієць і обережно накрив шинелею. — Тут у нас один сержант затрепетав був, так німець зразу ж його на місці докінчив. У них боліти не можна. Тільки ти подалі відсунься від мертвого. Аж головою товчеш його.
— Де мертвий? — підвівся на лікті.
— Біля тебе лежить, — показав на червоноармійця в стоптаних черевиках. — Учора ввечері переставився. Коли б раніше — роздягнули б догола. У них нічого не пропадає — навіть сподники знімають в долині смерті. Народ культурний, — злісно сплюнув.
Созінов іще чує повільний голос, напружуючи до болю пам'ять, схоплює ще окремі слова, але вже не може зрозуміти, про що йде мова. Гарячі хвилі заливають голову, все тіло, і він віддаляється від раптово потеплілої землі, неначе відпливає кудись…