Зі стогоном дівчина кинулася в ліси…
Яскраве сонце востаннє розбудило солдата. Прийшовши до пам'яті, він побачив біля себе кількох озброєних людей і Олесю. Тільки як змінилася вона. Очі її стали чорними од гніву і печалі, між бровами лягла зморшка…
«А це що?..» — за плечима дівчини висів карабін.
Уже спокійно відходячи у небуття, не знав Навроцький, що це була старша сестра Олесі — партизанка Галина Теслюк.
Вона тонкими пальцями розв'язала на грудях воїна голубу крайку і подала командирові загону невеличкий тугий мішечок. На широку землисту долоню командира потекли великі зерна закривавленого жита; потім упала золота медаль і чорний патрон з адресою солдата.
— Ех, і жито, — зітхнув командир. — Тепер ці зерна ти, Галино, будеш носити, його фашист не уб'є. — Передав мішечок партизанці, лише пучку насінин залишив, щоб посіяти їх в узголов'ї бійця.
«А воно і непогано було б: після смерті кожному на могилі покласти частку його праці…» — поставив біля дерева автомат і взявся за лопату.
XІX
Що робиться з ним? Кудись пливе, кружляючи, земля і темінь навколо. Голова тріщить, розривається з середини. Він навіть чує, де череп дав шпарини — на скронях і на лобі, а біля потилиці починає відвалюватися… А той нестихаючий гул — неначе в мозку буравлять бормашиною. І куди ж його відносить? Він летить у якусь далечінь, а там же ріка — хлюпіт доноситься. Із неї не вийти йому. З гулом падає на нього низька чорнота, придавлює… Холодно було, особливо терпли ноги…
Чорний тягар трохи одлягає від його тіла, тільки голову тисне. Шпарини далі розповзаються і сходяться нерівним кутом вище лоба. Він навіть бачить хвилясті, обпечені кров'ю лінії, чує, що від них тоншими корінцями розходяться інші… Темряву починають пронизувати червоні нитки, так, неначе ткаля недбало кинула гарячого шовку на чорний оксамит, а клубок розмотується, розмотується і все густіше і густіше тче своє кровно…
Потеплішало, і заколивався малиновий цвіт у заплющених очах; тільки ж темінь уже насторожилась за узголов'ям, важка і морозна… От і знову обвалилась. Проте ніби трохи легшою стала.
Григорій хоче вчепитися хоч за якийсь виступ думки, але все розповзається від нього: нема ні думок, ні спогадів. Одна млость, біль і темрява…
І несподівано очі йому ріже незвичайний колір — голубий. Чи то здалося? Ні, так воно і є. Розкинулося над ним недосяжне море, а він лише бачить найвище його кружатко. Щось ворухнулось на ньому і почало спадати розсипчастою золотою дугою, — начеб струмок пшениці сійнувся. І не встигла погаснути крута дуга, як ота остогидлива ковдра накинулася на нього…
Знову посвітлішало, темрява відійшла від узголов'я, і він уже знає: зараз почнуть снуватися над ним червоні нитки, потім потеплішає, — бо це одне нерозривно зв'язане з другим. Тільки отой біль розпирає потріскану голову, і вона не витримає — скільки ж можна їй терпіти! — розлетиться на шматки…
Голубінь, голубінь! А на ній снуються золоті павуки, натягують пряжу аж до самого неба. І нема пряжі — обірвалась. А море перехитується над ним, таке привітне, відрадне… Та це ж небо, зорі.
— Небо, зорі, — шепчуть розтріскані сухі уста, шепче розум, усе тіло.
— Прокинувся, Григорію? А я вже думав — дуба даси. «Що таке?» — не може зрозуміти, і щось знайоме чується йому. Він може б збагнув, що воно таке, але знову чорна куля нависає над ним.
— Це я, — хрипить із неї.
«Ще такого не було», — іде в небуття, але перед цим кріпне надія, що швидко він випливе з нього, скине з себе надокучливу темінь.
Нарешті прокидається од нестерпучого холоду. Здається, все тіло начинене грудками колючого льоду; місцями він розмерзається і стуленими потоками розриває напівмертві жили. Опираючись затерплими неслухняними руками в землю, Григорій хоче підвестись і не може.
— Вчись, вчись, парубче, ходити. Воно на старість пригодиться, — чує веселий голос. Над ним схиляється, звужуючи радісні очі, Петро Федоренко.
— Це т-ти, Петтре? — заїкаючись, насилу ворушить язиком і з острахом прислухається, не пізнаючи свого одерев'янілого голосу. Щелепи його, здається, позростались, і ними ніяк не можна поворухнути.
— Д-де ми?
— Їздили по безплатній командировці на той світ і знов повернулись на землю, бо не з святими жити, а фашистів бити нам випадає, — сміється Федоренко і по-змовницькому підморгує Григорієві.
Григорій був контужений і поранений в ногу. Федоренко тільки легко контужений.