— На велику ріку випливай, сину. Рід наш чесний, роботящий не оскверни. В тому й сила людини, коли совість у неї чиста, не осквернена.
І він так ясно побачив перед собою свого батька, що навіть здалося — вітер торкнувся його сивої, гордовито посадженої на широких плечах голови.
«Може легше було батькам говорити про широкі ріки, бо й мірило в них було вужче, бо й життя раніше не такими складними і різнобійними шляхами йшло. Та нелегко і їм було воювати, заробляти обкипілі кров'ю хрести і за Цусіму, і за першу імперіалістичну. І невже він не дотягнеться до своєї ріки, хай не бурхливої та повноводої, одначе вірної і чистої?» — думає, міцніше стискаючи зброю.
Шумить чорнолісся, стишує його кроки та не може стишити стукіт серця.
Ще далеко від дороги він чує, як у лісовий гул вплітається інший, сердитий, буркітливий. Сірим луком вигинається шосе, а по ньому пролітають мотоцикли, танки, машини, і все чужинське, і все таке, що тільки засмучує око, затискає душу тугою і злобою.
Як довго, до одуріння, тягнеться день. Уже кілька разів хотів ударити по одиноких мотоциклістах, але невистачило сміливості застрочити серед білого дня на битім шляху.
«Життя побережи раз, то воно тебе побереже сім раз», — заспокоював і виправдовував себе переінакшеною приказкою і дивився на шлях до різкого болю в очах.
Надвечір почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темінь, Петро ближче підповз до кювету.
Підіймаючи море пилу, тяжко проїхало кілька семитонних машин, а потім з-за повороту вискочила самітня легкова.
Прицілився і незчувся, коли затріщав автомат, тільки тіло так затремтіло, неначе всіма кісточками перелічувало кожен постріл.
Машина на мить зупинилась, потім очманіло крутнулась вскочила в кювет і перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до неї, захопити що потрібні, але Петро мчить а ліс, біжить, біжить, для чогось петляючи поміж деревами. Тепер він ясно відчуває, наскільки важче боротись одному, чим хай з одним, двома товаришами.
Пройшовши кілька кілометрів, уже може спокійніше поміркувати і навіть поглузувати з себе:
«Це зветься марафонський біг або дряп без зупину. Проте на перший раз і це добре».
Біля хутора він уже зовсім оживає і, ввалюючись в клуню, зі сміхом хвалиться Григорієві.
— Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два — німці з машин, і хто куди, як руді миші. Прямо тобі марафонський біг влаштували або дряп без зупинки.
— Щасливий ти, — позаздрив Григорій.
— Ну, щастя такого на нас обох з головою хватить, — великодушно розщедрився. — Скоро вдвох підемо. Веселіше буде. Через тиждень вночі товариші вирушили лісами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися між деревами, як з туману забурчав мотор і загорлали п'яні голоси. Засапаний грузовик, збільшуючись в очах, виклублювався з вогкого мороку. Григорій перший ударив по кузові. Ще мить грубий відгомін пісні висів над стогоном і стих, роздертий дикими криками. З набитої машини, топчучи вбитих і поранених, почали вивалюватись солдати. І коли шосе зашипіло блискавицями трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побігли до хутора.
— Як марафонський біг? — одхекуючись, радісно запитав Федоренко і здивувався, що не побачив просвітлення в товариша.
— Не подобається, — насупився Григорій.
— Тіло обм'якло, болить? — сказав з співчуттям.
— Не тіло — душа ниє. Чого це ми повинні тікати, а не вороги наші? Хочу, щоб одно слово «партизан» кидало їх у лихоманку, змивало краску з лиця, щоб не співали, а стогнали і трусились, їдучи дорогами.
— Багато зажадав ти за один раз.
— Багато чи мало — не знаю, а в зайця не раз доведеться позичати ніг, якщо будемо тільки вдвох воювати.
— Тепер і один у полі воїн.
— Згоден. А коли нас буде сотня, дві, три — ми будемо свої права диктувати цілим підрозділам, нав'язувати їм бої на маршах, винищувати гарнізони, рвати комунікації, трощи в зародкові їхню державну машину… Та тоді стільки буде роботи, що дух захопить.
— У мене вже захоплює, Григорію, — сказав із здивованням Федоренко. — Я думав, слухаючи про твою сім'ю, що сумирніший ти, гладенький, а ти колючий, наче йорж.
— Ти сім'ю не мішай з іншими справами. Вона й тепер мені в очах стоїть. І поки не провідаю її — не заспокоюся. А бити ворогів нам треба силою.
— Де набрати її? На хуторі не нашкрябаєш.
— У села треба йти, через хуторян зв'язки налагоджувати з певними людьми, що позалишалися тут, підпільників шукати, з окруженцями знайомитися. Тут нам і Мотря Іванівна, і старий Коваль допоможуть. Є хтось і з їхньої рідні в селі… Народ як порох, лише іскри треба.