— Одні говорять — сотня, а інші в тисячу не вкладають, — хитрує старий.
— Тисяча?
— Не знаю, не знаю. За що купив — за те й продаю. Моє діло маленьке: десь бабахнуло, а ти, діду, пікіруй з печі в льох. Уже гулі, мов груші, обсіли голову. Дідько його знає, коли ці стрельбища затихнуть. В полі он картоплю треба копати…
— Ех, чоловіче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо стріне нагла смерть де-небудь на дорозі — наче й не жив на світі.
— Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би я вам, хлопці, таким чортовинням займатися. Війна — діло непевне і мінливе. Приставайте десь у прийми — і ніяка тобі гайка.
— Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збиваєш? — не витримала жінка.
— Нате й мої штани в жлукто, — сердиться Мороз — Ораторка! Це діло не твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб діти батька не дочекалися. Так я думаю?
— Та воно трохи й не так, — аж наспівує білявий. — Битися треба.
— Ніякого в цьому інтересу не бачу. Партизани в село — німці та поліцаї з села, і навпаки. Б'ються, деруться, «ура» кричать, а я хочу заможного, культурного і нейтрального життя і не ховатися по льохах та ямах. Ні, хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як зрубають її, то вже повік не приросте. Подумай над цим.
— Ще й скільки думав. А може хтось є у вас, що знається з партизанами? Щоб поміг нам…
— Хто б це міг бути? — наморщив лоба Мороз.
— Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, — ласкаво просить білявий.
— Може хто з молодших? — підказує жінка і аж непокоїться, так хоче висловити свої догадки.
— А що ж, я про старих шкарбанів, які навіть з печі не пікірують, думаю? — обриває її чоловік. — І помовч ти хоч при людях… Кум Денис не того?..
— Хто його зна. Піди — підметки не прочовгаєш.
— Як воно? — запитує білявого.
— Підіть. Тільки обережно з ним, не налякайте. Попросіть, хай сюди прийде.
— І не подумає, бо чарки більше нема.
— А ви купіть. У мене є дещиця, — витягає новенькі гроші.
— Оце друге діло, — радіє старий, пильно розглядаючи чистенькі папірці, а жінка насуплюється.
Надворі погожа передосіння днина. Коливається виткане золотими прожилками повітря, на широкім пляжі городу вигріваються череваті гарбузи, далі, мов заміноване поле, — квадрат приземкуватої зеленоголової капусти. Чіпляючись за гудиння, Панас Карпович поспішає до центра села. Вибравши часинку, щоб його ніхто не побачив, захеканий і переляканий, вбігає на забур'янене подвір'я поліції.
— Куди прешся? — зупиняє вартовий.
— Попрешся, коли в хаті партизани товчуться.
— Партизани?! — блідне поліцай і влітає в дім. З будинку неохоче виходить старший поліцай, очі хитрувато. дивляться на Панаса Карповича.
— Перелякався?
— А то ні? Вся середина колотиться і прямо розповзається, наче кисіль.
Поліцай сміється і стає у войовничу позу.
«Як би ти постояв, аби то справжні партизани були?» — прикидає Панас Карпович.
— Скільки ж їх у тебе?
— Двоє.
— Озброєні?
— Нічого не показували. Може щось і є в кишені. Ось грона горілку дали. Кому їх вручити?
— Давай мені. Підеш з нами?
— Нехай бог боронить, щоб убили! Я за нейтралітет.
Поліцаї регочуть.
Вночі Панаса Карповича розбудило голосіння. Варвара Григорівна так побивалася, наче в хаті лежав покійник. Такого плачу ще не чув чоловік. Тихо підійшов до дружини, бажаючи заспокоїти її, але та ще сильніше розридалася, відкидаючи од себе натруджені, невмілі на ласку руки чоловіка.
— Іди, згинь, проклятий… Тридцять років прожити і не знати, що з запроданцем живеш… Діточки мої, діти… До якої ми ганьби дожили, — поіменно кликала до себе всіх синів-фронтовиків і проклинала їхнього батька.
Слова тяжкої образи обпекли чоловіка, перехопили подих. Покректуючи, болісно морщачись, пішов до ліжка, але вже не міг заснути до самого ранку.
Через кілька днів до хати Мороза заглянув новий агент гестапо. Він показав йому документи, подякував за допомогу українській суверенній державі і запропонував працювати інформатором гестапо.
— Дайте мені спокій. Я нейтральний дід, — рішуче запротестував Мороз.
— Були нейтральними, — сміючися, поправив гестапівець. — Якщо не погодитеся співробітничати з нами — все село знатиме про ваш донос, а ця слава не дуже декому потрібна, — виразно поглянув на Панаса Карповича. — Ми, як бачите, секрети уміємо зберігати. Навіть ваша жінка мовчить. Подумайте, пане Морозе. Я через пару деньків навідуюся до вас. Заздалегідь вдячний вам.