Два дозорці в одностроях підвели Віктора Івановича до помосту. На помості за столом сидять начальник тюрми і шеф протикомуністичного відділу гестапо. Над ними з стіни нависає стражденне розп'яття Христа, праворуч від нього шанобливо застиг старший наглядач: він зараз виконує роль перекладача.
Щось заговорив начальник тюрми.
— Пане Сніженко, ви знаходитеся в будинкові кари, — зосереджено перекладає старший наглядач.
— Я всі ці дні знаходився в будинкові кари, — на гордовитому обличчі Віктора Івановича тінню пробігає презирлива усмішка.
— Вам говорять, що ви знаходитеся в будинкові для страти, — терпляче поправляє начальника тюрми шеф.
— Втішна інформація.
— Пане Сніженко, ви можете жити…
— Стара пісня.
— Ви молодий…
— Накажіть зняти кайдани.
Начальник тюрми подає знак; клацає ключ, блискучі кайдани крайніми кільцями з дзвоном сипляться на підлогу.
В цей час на поміст в супроводі військового коменданта підіймається сам обергрупенфюрер. Начальник тюрми і шеф гарячкове зриваються з стільців, а дозорці виструнчуються. Карл Фішер, зрідка поглядаючи на Сніженка, щось говорить, начальник тюрми і шеф шанобливо покивують головами.
— Пане Сніженко, якщо ви не скажете правди, будемо вас катувати, — тепер в очах начальника тюрми не тільки погроза, а й прохання «Ну, скажи, і мені, і тобі буде краще», — аж вимовляє поглядом.
Сніженко мовчить.
— Нещадно будем катувати.
— Це ви вмієте.
— В страшних муках помрете…
— Ну й що з того?
— Розумієте, ви більше не будете жити. Ви це розумієте? — вже кричать і начальник тюрми і старший наглядач. Начальник тюрми нахиляється вперед, тикаючи вказівним пальцем, наче вганяючи свої слова в голову в'язня. — Ви більше не будете жити…
— Так загін буде жити! Україна буде жити! Росія буде жити! Народ буде жити! — спалахнули гнівом очі Сніженка. — А от ви не будете жити, ви не маєте права навіть приторкатися до життя.
Начальник тюрми відхилився назад, палець його вткнувся в стіл і перегнувся гачком. Рука оберлейтенанта потягнулася до блискучого «вальтера», а старший наглядач побілів, найбільше боячись гніву обергрупенфюрера.
Карл Фішер зважував обставини. Багатюща практика підказала йому, що Сніженко належить до нелегкої породи. Таких переляком не візьмеш. А от перехитрити іноді вдається, вдається підступністю вирвати зайве слово, а потім, приперши ним, надломити моральний дух в'язня і витягти факти, як гвіздки. Надаючи обличчю самого привітного виразу, він сходить з помосту.
— Пане Сніженко, я з захопленням слухав ваші непримиренні відповіді. Ми уміємо поважати гордих, сміливих противників. У нас високо розвинуто культ надлюдини. Надлюдина — це, як сказав Ніцше, — море…
— Оце море й за столом сидить? — насмішкувато кивнув Сніженко на поміст.
— Про особисті якості людей, з якими ви зіткнулися, не будемо говорити: вони службовці вузької галузі — і цим сказано все. Пане Сніженко, ви уже як воїн не страшні нам. Поки у вас загоїться рана — війна закінчиться.
Погляди Фішер а і Сніженка схрещуються. В першому — доброзичлива, впевнена усмішечка, в другому — строга допитливість, те пізнання, яке не обривається в людини до останньої хвилини життя.
«Склад розуму аналітичний, — визначає обергрупенфюрер. — Селянин, а мислення інтелігента. Виняток?.. Ні, щось багато таких винятків, — пригадує, справи підсудних. — І це зовсім не добре для третього райху… і моєї кар'єри».
«Надкар'єрист, а не надлюдина. Заради слави не пожаліє й матері своєї. Моральні принципи — чини і гроші. Сьогодні служитиме третьому райхові, а завтра — де щедріше заплатять. Більше хитрий, аніж розумний. Небезпечний, — насторожено прислухається Сніженко до слів Фішера; вони липкі, наче листя вільхи, і, як листя, мають глянсувату, парадну сторону і сіру, ворсисту, до якої чіпляється бруд паразитарних яєчок і гусені».
— Ми вам подаруємо життя. Тільки після одужання ви повинні відмовитися від пропагандистської роботи і щоденно з'являтися на реєстрацію. Хай це моя примха, але завтра, Пане Сніженко, ви будете на волі, — урочисто проголошує обергрупенфюрер.
«Так створюється повна ймовірність, що все закінчиться щасливим кінцем. Тільки ловися, рибко».
— Мене захоплює ваш сміливий напад на тюрму. Як вам удалося так обдурити нас? — похитує головою Фішер.
— Невже завтра мене випустять на волю? — Сніженко вдає, що зовсім повірив обіцянці.