Роз'ярені фашисти, побоюючись нічного оточення, і другого вечора відкотилися од лісів. Свою невдачу вони вирішили зірвати на мирному населенню. Навчені гірким досвідом, карателі навіть села почали оточувати з усіх боків, наче це були партизанські табори. Стріляючи з автомагів і кулеметів, вривалися в тихі вулиці, вбиваючи людей та підряд запалюючи хати.
Незабаром великі озера вогнів почали підійматися вгору, затоплюючи своїми кривавими сплесками все небо.
В цю ніч партизанський загін, згідно з ухвалою підпільного райкому, покинув територію свого району. Райком виніс рішення, виходячи з таких міркувань: в партизанів закінчувалися запаси набоїв; не варто було ставити під лютий удар мирне населення.
Легкими тінями просковзнули бійці біля знятих фашистських постів. У втомлених очах партизанів мерехтіли відблиски пожежі.
XXІІІ
Ніколи в житті так довго і нудно, до отупіння в голові, до хворобливого розслаблення всього тіла, не сочились гарячі літні дні, що колись приносили стільки радості, сподіванок, солодкої втоми.
Не рана в'ялила.
Страшна хмара, страшна здичавіла сила, що нависла над усім світом, пекельною труйкою труїла йому, Дмитрові, болюче тіло. За ці дні довелося стільки переболіти, передумати, що вже більше не зносила голова, і все тіло просило, аж кричало: роботи, діяльності. Як можуть дармоїди цілими тижнями нічого не робити — ніяк не міг зрозуміти.
Сни були короткі, тривожні. Обливаючись потом, прокидався посеред ночі, і вже не міг заснути до світанку, коли треба було перебиратися в лісову гущавінь. За вікнами сумовито шуміли дерева. Зеленопрозорі до жовтявості мережива листя, обсіяні місячним промінням, сходилися з чорними, неосвітленими, як надвечір'я з ніччю. Шматки високого зоряного неба виринали між ними недосяжними криницями. Часом на них напливали пухнасті вітрила, і знову синь, розшита мерехтливою заполоччю, звивалась, тремтіла кожною живою струною.
Одного разу на світанку він почув, як заспівали молоді солов'ї. Значить, десь недалеко вже брела осінь. Надходила та пора, коли строгі ключі і тривожні хмарини перелітної птиці від зорі і до зорі вмикаються, розколихують співучі небесні шляхи. І згадалось Дмитрові осіннє поле, над дорогами поранковим туманом колишуться червоні проса, розбризканими самоцвітами переливається озимина, а прозора далечінь, здається, срібно подзвонює льодком, сумовито озивається журавлиними сурмами…
А ліки Марка Григоровича — синій ранник і якась пахуча липка мазь — робили своє діло. І чим більше загоювалась рана, тим пруткішим, міцнішим ставало тіло Дмитра.
За наказом Варчука і голови громадського господарства Созоненка, старий пасічник і надалі мусив залишатися біля колгоспної пасіки, а мед здавати Варчукові.
— На дві підводи вчора нагрузив. «Оборонцям нашим треба». Щоб тебе на одній гілляці повісили з твоїми оборонцями, — розповідав увечері Синиця.
— Що в селі, Марку Григоровичу, робиться? — впивався нетерплячим поглядом в нахмурене обличчя пасічника.
— Свіжують гітлерівці свиней, птицю, витягують сало, яйка, масло та в скринях порядки наводять. Ну, і старці вони, Дмитре Тимофійовичу. Бачив старців на своєму віку, а таких — не доводилося. У моєї Гафії, як почали чистити в хаті та коморі, — навіть надтріснуті ночовки забрали.
— Людей не вбивають?
— Убивство в них ремеслом стало. В Майданах повісили чотирьох. Дівчатам і молодицям одна біда. Ховаються від фашиста, мов од чуми…
— Моїх не зачіпають?
— Чому ні? Вчора Варчук ударив палицею Югину.
— За що? — бліднучи, поширює очі.
— За що? Хіба не знайде причіпки. Коли б на цьому обійшлось, то ще можна було б прожити. Пам'ять у нього довга. Буде варити воду всім, хто колись хоч скривився не так. Знаю добре його породу.
Другого дня обуренню Марка Григоровича не було краю:
— Ти знаєш, хто тепер у місті, як то його… бир… бургомістром?
— Із наших кого призначили?
— Який там біс із наших. Отой пройдисвіт — Петро Крамовий… З тюрми, кажуть, якось під час бомбардування вискочив і зразу ж… в начальники.
— Крамовий? — звісив ноги з ліжка.
— Він, чортова душа. Раніше людям голови крутив, а тепер зовсім відкручувати буде. Кажуть, іще тоді, коли з троцькістами зв'язався, вже з ворогами мав дружбу. Десь сам хвалився. А Ліфер Созоненко у нашому селі старшим поліцаєм служить. Батько його в магазині порядкує. Власної лавки німці не дозволяють відкривати, так він… липуче стерво.