— Наш, радянський…
Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не відходячи, безпросвітне горе. А то хоч і лежало воно, як камінь на душі, проте були різні турботи і навіть радість пробивалась. Найбільша ж — він знову міг вільно ходити, бігати, повзти; він знову був господарем свого міцного тіла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.
— Спасибі, Марку Григоровичу, вилікували, — збираючись в дорогу, щиро подякував.
— Ет, є за що там дякувати. — Провів до сіней Дмитра, обняв. — Бережи себе, Дмитре Тимофійовичу, на велике діло ідеш. Хай таланить тобі. А бережися кріпко. Коли смерть забирає такого штурпака, як я, то яка там шкода? Тобі ж тільки жити між людьми. Гарячу маєш кров, а ти стримуй її, як стримують коня вудилами. Бо охмілієш десь — горя свого не впильнуєш. Ти так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге не забути. Світанком приходь.
Тремтіли старечі руки на Дмитрових плечах, м'яко торкнулась обличчя зеленкувата сивина. Іще ступив кілька кроків за ним старий і зупинився, щось тихо шепочучи про себе…
Ніч тепла і тиха. Низькі хмари пропливають над деревами, то брудночорні, то темносизі, зрідка з-під них сполоханим птахом зірветься вітерець і притихне, зітхаючи, неначе людина уві сні. На узліссі посвітлішало. Поля після дощу підіпріли, розбухли, і чоботи, підминаючи стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тільки вуха — все тіло ловило найменший звук, а очі (може то йому і ввижалось від напруги, а може підказувала пам'ять) бачили над вибалком кущі калини, що неясною смугою відділяли землю від неба.
Чому він зараз обрав Великий шлях? Він і сам не відповів би. Може тому, що де б Дмитро не знаходився, рідна велична дорога незмінно жила з ним, в уяві, помислах; з нею був зв'язаний його життєвий шлях, минуле і майбутнє; вона мала своє місце, значиме і важливе в його серці. Може тому, що підсвідома думка підказувала: тут його не може ждати Невдача, — тут він кожну билинку знає; багаторічна історія і щорічна карта полів до найменшої рисочки щільно лежить в його пам'яті. Отож і перший виліт треба починати, як починає птиця, — з рідного гнізда.
По зміцнілому переборі вітерця він чує, як гомонить шлях. І чуття Дмитра роздвоюється: знає, що скрізь блукає чужинець, і не може уявити своєї землі, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху, оскверненого фашистами. Може то сон? Може тільки приснилось, що ворог топче його край?
А за селом на перехресті раз по раз засвітить машина, вдарить блідим віялом і мчить кудись, в ще більш згустілу темінь.
Спочатку поміж липами, а потім глибоким ровом наближається Дмитро до перехрестя.
Жмут світла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у піднятій руці, з автоматом під рукою. І Дмитро присів у рові, прислухаючись до гудіння приглушених моторів.
Машини рушили далі, а чорна постать розмірене заходила поперек Великого шляху, ще зупинила і пропустила колону машин і закурникала щось, незвичне, різке, наче скрипіла залізом.
І дико було Дмитрові бачити цю постать, дико було слухати її спів.
«А що, якби прикладом — шуму не робити… Коли ж ти замовкнеш, іроде проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один…».
І вже не в силі стримати себе, бліднучи (він теж відчуває це), нечутно вискакує на шлях і стає з чужинцем лицем до лиця.
— Оооо! — скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, і лунко клацають зуби.
Дмитро з перебільшеною допитливістю якусь мить вслухається в цей напівклекіт, напівхрип (казали ж, що гітлерівці нічого не бояться), вдивляється в неясний обрис обличчя з обвислим підборіддям і випускає коротку чергу. Неначе струсануло тілом чужинця.
Він тяжко падає на землю, ї передсмертна судорога починає підкидати його тіло над дорогою. Спочатку каска скрегоче по асфальту, а потім в залізо глухо б'є голова.
«Добити?.. Чого там тратить набої. І так здохне. Ніхто його не просив сюди».
Дмитро підбирає автомат, що упав осторонь; бачить, як кров наповняє суху вибоїнку, темною плямою чорнить дорогу. І він полегшено зітхає, коли позаду стихає йорзання тіла і скрегіт каски.
З-під його ніг вже бистрою птицею зривається вітер, і Великий шлях, закрутившись, зашумів низько і грізно.
XXІV
Після першого вдалого нападу Дмитро повеселішав; прокинулось почуття значимості свого життя, чуття, близьке до того, що пережив незабутнього вечора, коли його, пораненого, везли на пасіку. Неприємним був тільки отой незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потім глухий удар голови об залізо, що незмінне уплітався при згадці про темну ніч на шляху.