— І на перинах люблю, — Дмитро ледве стримує усміх, бачачи, як його слова дратують діда. — Особливо, коли перини пухові. А ще як з гусячого пуху — луччих у світі нема. Ну, я вже не кажу про лебединий.
— Розпросукин же ти син після цього! — наливається буряковим соком дід. — Зашився на пасіці, як трутень, а тебе ще й за партизана вважають. Ох, субчик ти, субчик, як подивлюсь я на тебе. Такі пики невмивані, подіставали бронь, а коли наші відступили, то вони або додому до бабиної спідниці повернулись, або в лісах агітацію про пухові подушки розводять. Шукав чого-небудь кращого, ніж оті жевжики, і виміняв шило на швайку.
— Які жевжики? — насторожився Дмитро.
— Такі ж, як і ти — одним миром мазані. Шукав я орлів, а на свинячі хвости напав.
— На кого ж ви напали?
— Та на кількох чортів, що крутяться, наче кізяк в ополонці, а людям і воду гидко брати… Що ж ви робите? — питаю їх.
— Книжечки читаємо.
— А ще що?
— Героїчно ждемо Червону Армію.
— А ще що?
— З нас і цього досить.
— Чуєш, які? Вони героїчно відсиджуються і харчі переводять. Це, прямо тобі виходить, як у ледачого молотника: млинці з'їв, вареники з'їв, а вже третя робота — ціпом крутити — йому не під силу… І твоя програма, значить, спати на перинах і героїчно ждати наших? А радянську владу хай твої товариші захищають? Бо тобі вилежуватись треба?
— Ні, діду, — вперше за весь час війни сміється Дмитро.
— А яка ж твоя програма? Книжечки читати?
— Фашиста бити, діду, моя програма. Бити, доки ні одного не залишиться на нашій землі.
— А ти не брешеш?
— Ні, діду, старий вже брехати.
— Така програма мені по душі. Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофійовичу. Хіба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув твої теревені, то й думаю: «Лев був Тимофій, а зайця виплодив». Так де ж ти фашиста б'єш? На перехресті не твоя робота?
— Моя.
— Ну, приймай і мене до себе. Одному, як вовкові, блудити ніяк не випадає. А перини в тебе навряд чи з гусячого пуху, — великою рукою торкнувся ліжка, застеленого рядном з валу. І на суворому обличчі з'являється щось подібне до j, усмішки, ворушачи кострубаті брови і розгладжуючи глибокі зморшки надбрів'я.
XXV
На згорбленому, подірявленому напівзаплилими вирвами полі зустрілися згорблені діди.
— Ех, хлопці, хлопці… Що воно робиться тепер? — замість вітання, якось безнадійно махнув рукою Семен Побережний, і його в твердих прожилках повіки забилися чорними тінями. Невеличке, сухе, як волоський горіх, обличчя старого після смерті наймолодшого сина ще більше зсохлося, ще більше потріскалося кривизною переплетених зморщок.
— Да-а… Тепер і поля — не поля, і життя — не життя, — ні до кого не звертаючись, зітхнув Кирило Іванишин. — Живеш наче не на землі, а на хмарі: от-от у безодню провалишся. Краще було б і не доживати до такої години… Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос у грязь утоптав, а ще лютіше топче людську долю, життя в могили вганяє.
— Хто сам довго не збирається жити, той усе живе зі світу зводить, — двома обледенілими росинками блиснули червоні очі Йосипа Киринюка.
— Ех, хлопці, хлопці… — клаптиком туману гойднулася ріденька, з просвітами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього, що він більше нічого не може сказати і повертається до ріки: хай не бачать люди вологи на запечалених очах.
Над самим Бугом із мороку пароплавом окреслюється його нова осиротіла хата. Як вона ще недавно радувала зір старого, бо тільки щасливі дороги сходились і розходились од неї. Знатні хлібороби приходили до Захара і Семена, приїжджали робітники з суперфосфатного заводу, не минали їхньої домівки і Іван Васильович і Генадій Павлович. Тут гомоніли, як краще засіяти поле, і вболівали над долею Абіссінії; тут дитячі ноженята вперше ставали на землю батьків, і сюди приходили листи од воїнів, що біля самого кордону оберігали Батьківщину; тут захоплювались мужнім словом Ібарурі і плювалися при одній згадці про зрадників Мюнхена та бажали їм не менше сотні болячок у печінки.
— Пам'ятаєте, як ми цю ниву з Іваном Васильовичем оглядали? — згадує Киринюк. — Увійшов він у жито, колос лице йому обвіває, а він навіть очей не заплющує: така була дорога Івану Васильовичу наша мужицька робота.
— Бо партійний він чоловік, серце людське мав.
— Мав і має, — тихо поправляє Побережного Киринюк.
— Вірно, вірно, — швидко схоплюється Побережний. — Тільки де він тепер? Хоч би одне слово почуть від нього, чи довго таке безголов'я буде… Ти, Йосипе, не чув, як здоров'я Івана Тимофійовича?